Шепоче дощ, шовкові шиє ночі,

Роздерті кігтями шкодливих блискавиць,

Вмирає гуркіт ген за небокраєм.

У сіни холод кволо заповзає,

А ти все слухаєш, вмостившись горілиць,

Як миші з тиші шерехи торочать.

Крони днів жебонять, розкуйовджені вранішнім вітром;

В цього світу хандра, а тому не до юних звитяг –

Стигне осінь в душі – тож він вороном кряче сердито,

Що невдовзі і ми опадемо із древа життя.