Поетична сторінка Алли Грабинської (+твір "ГЕТЬМАН САГАЙДАЧНИЙ")

ГЕТЬМАН САГАЙДАЧНИЙ

Під Хотином мир уклали ляхи й татари…
Понад степом жене вітер тяжкі чорні хмари.
Січе з неба дрібний дощик, землю поливає,
А у таборі козацькім Сагайдак конає.
Лежить гетьман на соломі, аж зуби стискає.
Запорожці кругом нього ляхів проклинають:
- Іще були б місяць тому війну закінчили,
Якби ляхи з Ходкевичем вчасно поспішили!
Якби ляхи поспішили, в яру не ховались
Може б горе проминуло й біди не сталось?
А так ляхи бенкетують, себе вихваляють.
За козацькими плечима, бач, горя не знають.
Відкупились від козаків горілкою й медом,
Самі собі загуляли гамірним бенкетом.

-2-

Поляки гучно бенкетують -
На ласку здався їм Осман.
Він вже з Мурзою не глузує
І не ганьбить козацький стан.
Схиливши голову додолу,
Перед поляками стоїть…
Владислав з шаблею наголо
Благословля щасливу мить.

-3-
Вихвалявся Осман Другий козаків побити
І у польському обозі чарку прихилити:
- Буду снідати в козаків, обідати в ляхів,
Сигизмунду за образу розволочу Краків! -
Король польський налякався за Річ Посполиту,
Владислава посилає козаків просити.
- Поїдь, сину, з Обілковським, проси Сагайдака
Нехай їде до Варшави з нами побалака.
Обіцяй їм уніатство, буцім, скасувати,
Тільки б з нами до Хотина пішли воювати…
Погодився Сагайдачний на о ту угоду
Аби тільки Україна здобула свободу.
-4-

В заграві вечора тріпоче
Корогв мінливий оксамит.
День повертає вже до ночі
Під цокіт кованих копит.
Змією стелиться дорога
Між зеленіючих ланів,
Земля парує, просить в Бога
Весняних лагідних дощів.
Тремтливий ліс у шовки вбраний,
Сади скидають перший цвіт,
Неначебто ховають рани
Убогих хат і тяжких бід.
Дорога куриться між доли,
Поміж узгір'я і яри…
Як присмерк опустивсь довкола,
До Львова в'їхали посли.

-5-

Нема віри в Сагайдака вже до Посполита.
Стогне воля України потом й кров'ю вкрита.
Вже не раз король варшавський зраджував козацтво.
Терпить кривду руська віра з того уніатства.
Під Цецорою побиті полягли поляки;
Не прийшли на допомогу шляхтичам козаки.
Не прийшли, бо вже й не мали віри Посполиту.
Це за зраду Сигизмунда шляхта кров'ю вмита!
Схаменувся король польський, турків налякався,
А за нього Обілковський Сагайдаку клявся:
- Поїдь, прошу, до Варшави на о ту нараду,
Погодяться на угоду король й шляхта радо! -
Ще й монах єрусалимський «широко вмовляє»:
« Та чи буде ще нагода, лише Бог то знає!»
Погодився Сагайдачний на о ту умову,
Аби тільки Україна піднялася знову!
Не спить гетьман, думу дума, а вже зорить ранок.
Наді Львовом, наче вмитий, постає світанок.
Піднялися запорожці, ладяться в дорогу -
Вже не довго й до Варшави… Помолились Богу.
-6-

І ось вже почет королівський
Гетьмана пишно зустріча.
Король йому, уклонившись низько,
Торкнувшись дружньо до плеча,
Промовив: «Посилаю сина,
Обережи його, молю!
За перемогу під Хотином
Я всі умови вдовольню!»
-7-
Погодився Сагайдачний на о те прохання,
Аби тільки Україна діждалась світання!
А Ходкевич з Владиславом очолили військо,
Перейшли вже через Дністер від Хотина близько.
Стало військо під Хотином - гетьмана немає;
Затримався на нараді, а чи десь блукає?
Замість нього запорожців привів Дорошенко…
А тим часом Сагайдачний поспіша швиденько.
Поспішає через хащі, ішов довго лісом.

На біду свою зустрівся з тим турецьким «бісом» -
Наразився він на турків. Билися завзято!
І розбіглись бусурмани, хоч було й багато.
Віддихався. Притулився чолом до тополі,
А з руки його збігала тепла кров поволі…
А тим часом вість майнула поміж козаками
Чорним круком, чорним гаддям розповзлась рядами.
Гомоніли запорожці: «Нема Сагайдака!
Заманили в пастку ляхи. Отака подяка.
Тож навмисно затримали послів посполити,
Щоби волю запорізьку розвіяти й вбити!»
-8-

Коронний гетьман аж лютує,
Зблід королевич, як стіна.
- Невже ганьба на нас чатує?
В безладді програна війна!
- Ні, пане Каролє! Зберіться,
Призначте гетьмана в війська.
Пся крев! Нам сила ще згодиться.
Потрібна тут міцна рука!
-9-
Густим лісом-буреломом йде сам Сагайдачний,
А вже серпнем сходить літо. Дійшов «необачний».
Навкруг стали запорожці. Яків Бородавка
Мовчки глянув йому в очі, вп'явся, наче п'явка.
Сагайдачний також мовчки розглядав гетьмана,
Думав: «Боже! Твоя сила - грізна й нездоланна!
Ти ж то знаєш, милий Боже, де подвійна влада,
Там не має ні держави, ні війська, ні ради!
Прости мене, якщо можеш, якщо Твоя воля,
Хай я страчу Бородавку – така його доля!»
-10-

У стані польському зібрався
Під звуки сурм військовий суд…
І Сагайдачний сам зостався.
А в серці біль, неначе спрут
Обплутав душу, вп'явся в тіло,
Вогнем пекельним так пече!..
І очі, очі ті з могили…
Від них нікуди не втечеш.
Нема від совісті рятунку,
Хіба в бою розрада є…
-11-

Зібрав військо Сагайдачний під свою оруду.
- Отут з турком-бусурманом воювати буду. -
Поставили кругом вози, обвели ровами.
Наші стали попереду - поляки за нами.
Підпустили яничара до валу самого
Та й ударили разом всі ворога о того.
Сагайдачний кров'ю сходить, поранений тяжко,
Жене того яничара, хоч йому вже важко.
Пішли в наступ запорожці - поляків чекають.
Тільки зрадив їх Ходкевич - козаки не знають.
Січуть, рублять козаченьки ката-бусурмана…
Тільки о та перемога стала, як омана.
-12-

Лежить Петро Конашевич,
Лежить на соломі -
Так здолала його неміч,
Аж стогне поволі:
«Нема більше Сагайдака, пропав козарлюга.»
Тільки думи ятрять душу - та пекельна мука.
«Що зробив для України - та того замало!
Розгулялась воля краєм, та й віра повстала.
Аж до Ірпеня гуляє та козацька воля,
Тільки волю ту чекають кайдани й недоля!..»
Король польський Сагайдаку ось грамоту пише,
Обіцяє Україні вдесятеро більше…
Добре знає Сагайдачний ціну тому слову.
Через силу пише листа на ту пишну мову:
«Прошу слізно й благаю, королівську милість,
Запорожців не чіпати - вони славно бились!
Щоби ваші єзуїти не займали віри,
Бо страждає Україна вже і так без міри!»
Та й схиливсь козак безсило на жорстку солому…
А над станом гуде вітер, жене хмари знову.
-13-

Обоз козацький гомінливий -
Зібрались хлопці по домах.
А осінь захлинулась в зливі,
В стерню зарилась на ланах.
Кружляє в хмарах гайворонням,
Хоч жовтень ще не скинув лист,
Стоять дерева жовто-сонні,
У полі чути вітру свист…
І раптом переможний спів
Сурми розходиться довкола -
То поспіша в стан козаків
Владислав. Через силу, кволо
Піднявсь на зустріч Сагайдак.
Владислав перед ним схилився
І надягнув йому канак,
Що діамантами іскрився.
-14-

Довга тягнеться дорога вже й піст надходить.
Ось і Київ злотоверхий молитовно дзвонить.
Аж у брамі стали коні, а на зустріч другий.
З коня скочила дружина, підтягла попругу,
Підійшла, над Сагайдаком мовчки нахилилась.
А ні слова. Тільки довго на нього дивилась.
Відвернувся. – «Чого, Настко? Зарано ховаєш.»
- Що ти, Петре, що говориш, мабуть сам не знаєш?
Слава Богу! Вже у місті, лише крок до хати.
Подивися, вийшли люди тебе привітати.-
-15-

Церкви дзвенять святковим дзвоном,
Кутя солодка на столі…
Ніч опустилася над лоном
Вже задубілої землі.
А у вікні дахи, як гори,
З тієї давньої пори,
Коли малим, забувши горе,
Біг повз забілені двори.
Карпати стрілами смереки
Торкались першої зорі
І дух медовий йшов із глеків,
І батько поравсь у дворі…
А ще дівча те молоденьке
Рум'яне, коси золоті
І пісня, пісня, мабуть неньки…
Не вернеш їх, не досягти!
Лежить гетьман у світлиці, а душа банує
За тим давнім, за минулим, лише пісню чує,
Лише бачить над Самбором сходить ясне сонце
І промінчиком веселим загляда в віконце.
Кіт старезний муркотливий тихо вторить пісні,
Сивий дід сидить на лаві, мовить байки різні…
- Ох, Боже ж мій! - Схаменувся. Озирнувся. Тихо.
Хотів встати й впав знову. Лежить ледве диха.
Ніч різдвяна довга-довга… Знову гетьман марить -
Над Самбором дзвонять дзвони, набігли татари.
Горить Самбір – крики, стогін, кров рікою ллється…
Лежить дідо порубаний - татарин сміється!
Ніч. В світлиці темно й тихо, лише шкребе миша,
А у мареві спливає білосніжна тиша -
Скриплять пера, шелест книги й професор сивий…
Раптом гомін, сміх і тупіт, говір галасливий…
Знов очуняв. Зітхнув тяжко, в вікно задивився,
А над Києвом світанок туманом стелився.
-16-

Сидить задумався Борецький -
Освячений митрополит,
А поряд з ним єпископ з Луцька
Пером загостреним скрипить.
Стомився гетьман, тяжко диха…
На дворі мариться весна.
По закутках чатує лихо,
А може то лише мана?..
Зібравсь на силі, знов диктує:
«Це в поминальну запишіть.
Може Господь мене почує,
За душу Якова простить?»
Зітхнув. Замовк і знову тиша
Нависла тяжко, аж дзвенить.
Не стало легко, тільки більше
Душа замучена болить.

-17-

Роздав добро своє гетьман, золото й срібло,
Щоби рідна Україна піднялась до світла.
Сяє храмами святими багатство гетьмана.
- Будуть люди пам'ятати, як мене не стане! -
Не дав тільки а ні гроша він Анастасії.
Вона злиться й лютує та сичить, як змії:
«Схотів мене, як жебрачку, по світі пустити…
Начувайся! Хочеш слави собі заробити?
Буде слави, чоловіче, тобі забагато!
Стану вітром-буреломом, піду грабувати!»
Відвернувся Сагайдачний, не промовив й слова;
Лише в маренні спливає давній образ знову -
Личко ніжне й рум'яне, золотаві коси,
А в очах о тих дівочих дрібні сльози-роси…
-18-
Гудуть церковні гулко дзвони,
У вікна ранок загляда
І сумно дивиться з ікони
Скорботна Матір Пресвята.
В покої тихо. Сповідає
Гетьмана сам митрополит.
Зі свічок віск сльозить, стікає,
В кутку лампада мерехтить.
Прийняв причастя… Ніби сила
У тіло змучене ввійшла.
Нависла тиша відступила,
У закутках десь залягла.
Й дужий голос Сагайдака
Знайомий, сильний, вольовий
Гукнув, неначебто в атаку,
Загін козацький бойовий:
«Ні, ще не вмерла Україна
І дух козацтва ще живий!
Підніметься розумна сила,
Порив завзятий, молодий!
Ні, не у війнах перемога, -
В освіті, в мудрості, в труді,
Я бачу світлу ту дорогу -
Йдуть мудрі й чесні молоді!..
Замовк. А в вікна б'ється квітень
Гіллям пухнастим від верби,
В іконостасі первоцвіти
Схилились збляклі від журби.