– Бо’родице Діво Мати, Чиста-Пречиста Непорочна Маріє! – молився на колінах, з руками простягнутими до ікони, вуйко Феріщак. – Наведи стару на добрий розум та мудрі поступки, най покладе на стул, аж не літерку, то хоть пулітерку. Закориласа стара чакля та не даст, примха би єй стерла!...
«Пробач, коханий, пробач мені, сонечко,
я знаю, що ти пробачиш мені, чи не так? Ти завжди пробачав своїй берізці – як
ти любив називати мене – все ти пробачав мені. Адже так пробачати, як ти, не
вміє ніхто на світі, ні кохати так, ані плакати так ніхто не вміє. Пам’ятаєш,
коли я насміхалася з твоїх сліз і говорила тобі, що мужчини не плачуть? Тоді ти
відповів мені, що найкоротший стих зі Святого Письма – «Ісус плакав»
– Фрас би то потер мою Марію та й мою дурну довбню! Послухав фофню, і от до чого довів мене бабський розум, бо не хоче слухати чоловічого розуму, а лиш пилит та гризе: «Міха, давай купимо стрижки!». Та де нам до стрижок, Марі!
Люди з Верхнянки не долюблювали крамаря Дувида за його скупість та шахрайство. Він любив обманути будь-кого – чи то здачі не додасть, чи не доміряє або не долиє. «Аж не потече, то хоч капне», – радів завжди Дувид, коли йому вдалось когось обманути.
Коли Петро Студений увійшов до Янкілевої корчми, той,не звернувши на нього уваги, продовжував, сперечатися, по жидівськи з Рифкою. Петро підійшов до шинквасу і попросив гальбу пива, але Янкіль з Рифкою джерготіли один на одного, ніби Петра й не було там.
Хоча була п’ятниця після обіду, коли всі ізраїльські мужі готуються до шабату, бо Мойсеїв закон глаголить, що для великого свята треба очистити як одяг, так і душу, Дувидові не було до свята. Вертівся посеред подвір’я, наче галушка в окропі, і гарчав, мов собака, то на Рифку, то на малого Йозифка.
Тут вечір тополевий притулився плечом до
неба, а зорі надвечірні пливуть і пливуть, як пісня колискова, а Горб Тополевий
спогадом в минуле кочує: колись-то тут сопілки спів, тихо-сумний, як
небозвід, уперше народився. Колись-то тут на гострих топірцях поранені дощем
опришки присягали. Колись-то тут гуцулка Ксеня з очима напоєними весною,
цвіт-папороті шукала. Колись-то тут... А зорі надвечірні пливуть і пливуть, як
пісня колискова, а вечір тополевий хилиться плечем до неба, а спогади все
котяться і котяться, наче сльози по обличчю часу.
«Ой, знала я, що за бахур вийде з
тебе, добре знала! Бо в ніч над Святою Неділею, коли ти мав прибути на світ,
когути кукурікали довго і голосно, мов на лихо, ніби Петро від Христа
відрікався.», – каже мені баба Марія і сміється, а потім:
СТАРА РОВЗА «Господи мій милостивий, царю небесний, відверни від мене все лихо і змилуйся наді мною грішницею! Богородице діво мати... – шепотіла, перелякано пересохлими губами стара Ровза, яка не могла розтолкувати собі, чи то дощ, який відчайдушно барабанив по підвіконнику, розбудив її, чи той страшний сон, який неперестанно мучить її? –