У ЛАЙБИ ДЕШЕВШЕ

У ЛАЙБИ ДЕШЕВШЕ

Була свята п’ятничка, в пору, коли саме гречки відцвітали. Сонечко зійшло ясно на небі, вітрець теплий гуляв по стернях, жайворонки високо-високо співали свою пісню, в гречанім цвіті бриніли бджілки, а люди, куди котрий, змагалися – хто в ліс, хто в поле. Тільки жидок Дувид сидів на лавці перед своєю гоньдьою*, заложивши руки за пояс та мугикаючи собі стиха пісеньку – чи гарну, чи негарну – кому там до того! Як уміє, так і піє. Чекав клієнтів. Та клієнтів в цю пору року дазбу**. 

– Нема в християн грошей, – зітхнув Дувид. – Великдень минув давно, а до Покров, коли повернуться заробітчани з бутину,  далеко... По їхніх кишенях вітер гуляє. То най гуляє їм тоді і в череві, я «на бороду»*** не дам! Мені вже по шию те «Запишіть ня, Дувид, у ірку****, прийде муй з бутину та віддам». Пиши Дувид – «пропало!» А ті, що мають гроші, змагають то до Лайби, то до Шулима, думають, що та слинава фофня та шмаркатий Шулим їх медом напоять. Та най товплять до них – прийде кумець на обідець, та не буде ложки! Піду, трохи приляжу, направлю поперек.

Та коли хотів вставати з лавки, в кінці вулиці з’явився Іван Чорній. «Куди ба ци несе його дідько?» – подумав.

Недолюблював Дувид Івана, бо цей смішкувався над ним, називаючи «криволабим жидом». Ця насмішка дуже сердила Дувида, бо будь-що можна йому говорити, все він стерпить, але коли хто його ноги бере на кпини, то він того не може дарувати, бо з божого допусту ноги у нього криві.

– Слава Ісусу Христу! – привітав Іван Дувида, знаючи добре, що таке вітання дражнить його, що не вірить в Сина Божого.

– Най буде по-твоєму, – махнув рукою, а далі питає: – Куда, Іване?

– Та хоч не питайте, ади, син задумав ся женити, то йду до Лайби по одно-інше...

– На «бороду?» – поцікавився Дувид.

– Та чому на бороду? В мене гроші – ось! – витяг Іван з кишені жмут грошей.

В Дувида  аж очі засвітилися.

– А чому ти, Іванку, не зайдеш до мене, хіба в мене не те саме, що і в Лайби? Те саме, може й ліпше...

– А по чому у вас мука? – поцікавився Іван.

– Мішок за тритдцятку.

– Ось бачите, а ми з Лайбов за двадцятку домовились.

– Та ходи, я теж за двадцятку продам!

– Та ж бо у вас кілограм цукру – п’ятак, рис теж, а Лайба мені по третякові за кілограм обіцяла продати.

– Та ходи, я теж тобі по третякові... – пісним голосом сказав Дувид.

– Олії теж по третякові дасте, як Лайба?

– Хай буде, але ні кому ні словечка!

– Та що ви, Дувиде!

– Та хіба я знаю?

– У Лайби ліпша горівка від вашої, це всі знають.

– А по скільки вона тобі?..

– По десятку за літр.

– Я дам за дев’ятку.

– Може б по вісім, Дувиде? Бо горівка у вас...

Погодився Дувид, хоч і не много того зарібку, та зате не «на бороду», а куку в руку.

Тільки що Іван, обтерханий, як віслюк, з бесагами та мішком на плечах, з корчагами  в обох руках вийшов з Дувидової гонді, як той вже «криволабив» до Лайби.

– Чому ти, Лайбо, так спустила ціни?..

– Про що ти, Дувиде, говориш? – здивувалася Лайба.

– Та про те, що як будемо йти вроздріб, то нині-завтра пустимось жебрати по християнських хатах, як за такі ціни можна товар продавати?

– За які ціни?

– За які, за які? Ось за які, – по кільки продаєш мішок муки?

– По тридцять п’ять.

– А цукор, муку та олію?

– По вісім.

– Горівку?

– По п’ятнадцять.

– А з Іваном Чорнієм ти домовлялась?

– Не домовлялась я ні з яким Іваном і залиш мене в спокою, бо зробив мені календар з голови!

– Чорт би тебе забрав із шахраєм одним! – пробубнів під носом Дувид і вийшов без «будьздоров» від Лайби.

* гондя – крамничка.

** дазбу – нема, бракує.

*** на бороду – на борг.

**** ірка – зошит.