СМІШНІ ПРИГОДИ СКУПОГО ДУВИДА

Люди з Верхнянки не долюблювали крамаря Дувида за його скупість та шахрайство. Він любив обманути будь-кого – чи то здачі не додасть, чи не доміряє або не долиє. «Аж не потече, то хоч капне», – радів завжди Дувид, коли йому вдалось когось обманути.

– Дувиде, не боїтеся вашого Єгови, коли схиляєте цой, щоб не долити горілки? – запитав його одного разу Григорій Туча.

– Я вже, легіню, старий, як Кадасу. Не довижую, тому схиляю його, – хитро відповів Дувид.

– Якщо не довижаєте, то чому, жодного разу не перелиєте через міру?

– Таж я не сліпий... тільки не довижаю! –  розсердився Дувид.

Він зовсім не був на руку людям, бо якщо інші євреї позичали грошей будь-кому, Дувид навіть своїм сусідам не хотів позичати. Боячись, що не повернуть, не довіряв нікому.

Одного ранку його сусід Петро Праля збирався йти на ярмарок корову купувати і думав позичити від Дувида трохи грошей. Приходить до нього і гойкає під дверима:

– Пане Дувиде, спите?..

– Ні, ні, не сп’ю, – відповів радісно Дувид, думаючи що то його так рано будять клієнти.

– Позичте, будь ласка, Дувиде, сотню!

– Ой, я сп’ю небоже,  сп’ю! – відповів жид.

– Може, дасть Бог, та встанете? – запитав несміло чоловік.

– Ой, ні, небоже, Бог дасть та не встану! – запевнив того сердитий Дувид.

– Дав би Бог, аби ти не встав ніколи! – сплюнув сердито Петро і пішов позичати грошей до Лайби.

Страх любив Дувид торгуватись і обманювати на ринку людей. Одного разу, йдучи до Сигота, хтось з селян запитав його:

– Куда вирушили з Богом, Дувиде?

– До Сигота на ярмарок, обманути двох-трьох!

– А, якщо обмануть вас?

– А мене за що? – здивувався Дувид.

Люди насміхалися з Дувида, називали його «криволабим» через те, що був клишавим і жодного разу не втрачали нагоди покепкувати з нього, а найбільше за всіх Іван Чорній. І так, одного разу, коли Олекса Кушнір приніс Дувидові шапку морозянку, яку пошив для нього з молодого ягняти,  на ту біду,  як кажуть старі люди, в корчмині трапився і Чорній. Дувид обзирає шапку, вертить на всі боки, надіває на голову, заглядає в дзеркало, а далі питає Івана:

– Ну, як тобі, Іване, моя шапка?..

– Дуже гарна, Дувиде, такої ще не бачив, – відповів Іван.

– Справді, Іване?.. – зрадів Дувид.

– Справді, Дувиде! Яка мені хосна брехати? Вона так пасує вам, що аж...

Радий Дувид наливає безплатно Іванові зараз чи не повну чарку горілки, бо страх любив, коли його хтось хвалив, і питає знову:

– І кажеш, що мені пасує, Іване?

– Пасує, Дувиде! Коли надінете її на голову, то подібні на лева!.. – підморгнув Іван Олексові.

– На лева кажеш, Іване? Ха-ха-ха!.. – тупцював з радощів Дувид.

– На лева, Дувиде, на лева, – запевнив його Василь, а Олекса Кушнір зі сміху собі кулаки кусає.

– Ха-ха-ха!.. А де ти бачив лева, Іване?..

– У церкві!

– Де?.. –  витріщив, Дувид очі на Івана.

– У церкві, у церкві, Дувиде!

– Де ти в  чорта в церкві бачив лева?.. –  розсердився Дувид.

– Як, не бачив, Дувиде?.. Бачив,  на іконі бачив, як  Ісус Христос заходить в Єрусалим верхи на самому такому леві, як ви!

Кушнір захлиснувся сміхом,  бо здогадався, що Ісус зайшов у Єрусалим верхи на  віслюку, а Дувид почервонів, як рак, і почав лаяти Івана:

– Агі на тя, дурний Чорнію!.. Я думав, що ти чоловік, ще порцію секеріки налив, а ти...

* цой – стопка