КЛАДКА

– Дивись де заміняв молочарню юпетник, заміняв би му бог вилиці з бировом проклятим! – буркотів вуйко Феріщак, несучи молоко на молочарню. – Поки був Іван Лотак бировом, то могла бути молочарня у Менделя, а відколи настав цей лахтиндер примарем, бо боронь господи назвати його бировом, то мусів заміняти молочарню аж поза річку до Берегані, бо то його тета, фрас би го потер! А ще й до мене підлабузнюється: «Вуйку Феріщак, ми свої!» Наш пес до їх суки ходив – і ось вже свої! Не хочу я за своїх мати таких порядних, як Чопики. Хто не пам’ятає старого Ілька Чопика?  Перелічував чужі курники, що аж курилося за ним, бо страх любив порядок. І цей не втік далеко від свого діда. Дивись, що прийде в добню нехарі – скасувати молочарню в Менделя і відкрити іншу у своєї тітки, та коби по цей бік річки, а то йди до кінця села, щоб перейти мостом річку, переходив би го нечистий з бельбасом одним! Та поки донесеш ту молоцину і повернешся додому, вже бовкають дзвони на полудень».

– Добрий ранок, Міха’! – вклонився йому Іван Реті і питає: –  Що буркочиш сам з собою, як стара Маріка?

– Та такий би за добрий ранок нашому бирову Чопику, бо заміняв молочарню аж поза річку.

– Ха-ха-ха!.. – розсміявся на весь рот Іван Реті. – Хіба ти не знаєш Міха’, що кожна рука собі крива?

– Та я нічого б не мав протів його руки, укривив би єй гостець, якби не треба мені йти до кінця села, щоб перейти річку, а потім назад... Горе души, Іва’, з таким бировом!

– Та дивись, май гадку, Міха’, бо на Дорофтейовій кривулі зробили кладку!

– Хто? – витріщив очі вуйко Феріщак.  

– Як хто? Та ці з Сільської Хижі!

«Ану диви! А, може, він і не такий вже шелихвіст, як люди говорять, – подумав вуйко Феріщак. – Дивись, кладки почав робити через річку, може й електрику у село затягне, хто зна?.. Добре, що вже не треба мені трепіцкати до кінця села, бо не варта ні та молоцина кільки нагецкаєшся».

Та ось і Дорофтейова Кривуля, а через річку кладочка. Новенька-новісінька аж блищить, не надивитись на неї!

«Боже, дай їм здоров’я за таку кладку!» – перехрестився вуйко, ступаючи на неї. Та коли був серед річки, кладка зарипіла-захрустіла і проламалась.

– А-а-а! – заревів не своїм голосом вуйко Феріщак, падаючи вниз разом зі своїми шуфлеями і – «пльоск!» у річку.

Ледве добрався, бідний, живим до берега, а про шуфлеї що говорити?..

– Бог би йому заплатив з дурбасом, дивись, яку кладку зробив, а я, дурень, ще радію та хвалю...

Проклинаючи бирова, мокрий, обдертий, весь в синяках і без шуфлеїв  повертався додому вуйко Феріщак.

– Мой Міха’, ти впав у воду! – здивувася Іван Реті.

– Та впав, – бовкнув вуйко.

– Та хіба я не застерігав тебе: «Дивись, Міха’, май гадку, бо ті зі Сільської Хижі зробили кладку!» – а ти мусів на неї лізти, мов та дитина.