– Фрас би то потер мою Марію та й мою
дурну довбню! Послухав фофню, і от до чого довів мене бабський розум,
бо не хоче слухати чоловічого розуму, а лиш пилит та гризе: «Міха, давай купимо
стрижки!». Та де нам до стрижок, Марі! – розтолкую босоркані, а вона все своєї:
«Не видиш, што всі порядні газди тримають стрижки, тільки ми з козами, як стара
Штефчиха». Гей, Марі, та хіба ми газди? З ким ти хоч рівнятися, з Мішком
Ігнатовим, чи не дай бог з паном нотаришом?.. А її гейби нечисте залізло в голову:
«Не гніви бога, Міха, бо в нас, хоч і нема землички багато, зате кінця города
толока, хіба то не як наша? Будуть стрижки – буде вовна, я тобі капчури вовняні
виплету». Плів би єй чорт із дурою! Послухав її купив, і ось до чого дійшов. Та
ще й вітер сес у очі дує, як ковальський міх. Коби добрався до корчми, може,
змилуєся хтось та дасть погарчик, бо клятий корчмар не дасть на віру. Ей нема,
як колись то було – зайдеш до Лайби, чи до Шулима, ще й поріг добре не
переступиш, а вони: «Чим вас угостити, пане Михайле?». Пане! Не як цей шмарчак:
«Не маєте вуйку, грошей, то ні ближтеся до дверей корчми!». А Лейба та Шулим,
забрав би бог диханіє тим фріцам што їх забрали із села, і не питають за гроші,
а: «Віддасте, пане Михайле, коли будете мати, не втікаємо із села!» А цей... А
ось і корчмина, зайду хоч нагрітися, а може...
На вуйкове щастя, в корчмі за столом сидів
Остап Червоний, найбільший картяш і гультяй села, але зате в нього грошей повен
черес.
– Куди ви, вуйку, в таку погоду? – запитав
Остап старого, мабуть, тільки через те, що корчмар побачивши вуйка, навіть не
відповівши на «Слава Ісусу...», занурив голову в товстий зошит.
– Ой, хоч не питай, синку, така погода,
што пса гріх вигнати надвір, а я мушу іти до сільської хижі замельдувати шкоду,
– відповів вуйко.
Остап гукнув на корчмаря аби налив вуйкові
порцію горівки, і, запросивши старого до свого столу, запитав:
– А в яку шкоду ви потрапили, вуйку
Феріщак?
– Та хоч би ніхто не попадав в таку шкоду,
як я. Відай, прийшла пошесть на стрижки, бо здихають, як мухи! – зітхнув вуйко.
– Не говоріть! – здивувався Остап.
– Так синку, як ті мухи здихають.
– І велика у вас шкода? – жаліючи старого
запитав Остап.
– Велика, синку, велика – півстада мені
скосила пошесть.
– Пів-ста-да-а-а! –зойкнув Остап.
– Півстада, синку, півстада! – підтвердив
вуйко перехиляючи чарку.
Остап замовив ще одну чарку старому і
питає далі.
– А скільки овець було у вашому стаді?
– Дві синку, дві овечки, як дві очі в
голові, а тепер залишилась одна-однісінька на посміх людям.
Остап, не стримавшись, зареготав на всю
корчму, а вуйко, випуливши на нього очі, перехилив і другу чарку, після чого,
без «дякую» та без «будь здоров», вийшов з корчми, поспішаючи до сільської хижі
шкоду мельдувати, бо то: «лиш Марія довела його до такої шкоди», а тут ще й
Остап Червонний «дай му Боже здоров’я за почестунок!» розсміявся з нього чорт
би го забрав з помийняком!..»
| 
у Вас 
