ТИ ТАКА ФАЙНА, ГАФІֹ’!..

– Шляк би то трафив! Мені нема коли в зад пошкробатися, а непроханий засранець щодня рипається в свати. Хіба в мене є часу на тринди-ринди з маком борщ? – шептала, наче ранішню молитву, стара Гафія, стоячи у роздзяплених дверях своєї старої хатини і, підсліпувато мружачи очима, дивилась на пусту, заслану димом вуличку, на якій тільки скаженіючий вітер торгикав хвіртками.

– Не можу скапати старого Дрозда, ніби зберкицнувся з копит. Кожного ранку, ледь очі продеру, а він уже: «Но, што кажеш Гафі’?». Голий-босий і додому далеко, як то кажуть люди, а підлазить до мене, як чорт під монастир, зі своїм сватанням, пусто-дурно постарівся, бо, видно, вилетіли му всі мотилі з голови, лиш вітер свище, порожно, як у добі, вдар і бомкне. Навішає металії на груди, герой засраний, і вертиться по селу, як муха в окропі. Кріпкий, як дубовище, а робити любить, як сомар бігти. Та, може, вже не прийде поза вчорашнім. Тільки шкоди! Не завішу на ворота чорну фану, – зітхнула Гафія. 

– Скосиш ми отаву на Павелковім? – питаю.

А він кривиться на мене, як середа на п’ятницю: «Гафі’ я фронтовик – сержантом воював, бо мав науку, а тепер маю піндзію» – і показує буділарош.  Я йому про стрижене а він мені про голене.

– Та пішов ти, знаєш куди, зі своєв науков?.. Сержанте задрипаний! А свій буділарош запхай у сраку!

Витріщив баньки на мене, як теля на нові ворота, і мовчав, ніби му хтось за пазуху плюнув. Знайшовсь мені учений! Його наука вивітрилась давно у Замерзлого в корчмі, де стільки пива перепустив через келюхи, що й Чорне море перелилося б, одним стихом, голь-голь-голь – і гальба пива пропала, вицмулив би і чорта. «Ти, Гафі’, така файна, як дівка! Вийди за мене, я на долонях тя буду носити». Гарні слівця – його ремесло. Та знаєш, коли я скузлаюся з тобою? Коли верблюд перелізе через вушко голки, бо ти, плішивий  дяволе, коли вернувся з фронту, кривив своєю довбнею, коли тобі радили сватати мене: «Ще най посидить та най подує у дві дірки, не знайду ліпшої, тоді засватаю». А тепер дивись який чистоплюй: «Ти така файна, Гафі’, як дівка!» Чули-сте, га? «Файна, як дівка!». А тоді якою була? Не знайшов ліпшої, га? А я тебе чекала, ой чекала... кукала дівкою, «сиділа і дула у дві дірки», поки ти шукав ліпшої, і за що, за цапову душу? Ні, не скурварилася’м з фронтовиками, як та звия Грушникова, у якої ти профірітькав молодість, а тепер – «Ти така файна, Гафі’, як дівка!». Пропадь ми з очей, бо тя розчавлю як мерзенну блощицю!

 І пішов, куди го ноги понесли, тепер не прийде більше. Скапала-м, слава Богу! –нібито радіючи, посміхнулася стара і зайшла до хати. – Добре, що надворі почало розгодинюватися,  золотаві хмарки, мов огребки соломи після жнив, віщують верем’я, а то так до днини креснула блискавка, торохнув грім і вже потоп, що не можна на двір носа висунути.

Надворі рипнула хвіртка, загаркав собака.

У старої забилося серце, на душі стало весело як навесні. «Ти така файна Гафі’, як дівка!» – причулося їй.

– Знову лізе у свати, шляк би то трафив!