Сердечна дяка комусь відчувається у вірші, але правдивість вислову трошки не точна. Наприклад: "Збираються в пензлі митця, Яка філігранно виводить" чому яка?, адже метець він. Скажите там йде мова про природу, але ж вони " Збираються в пензлі митця," Смутно розумію ось цей вислів: "Виводять словами на краще У віху нових поколінь." А ще це: "Тих слів поетичних підвалів, Які я у серці ношу." якось не в'яжеться сердечна ноша і підвали. Вибачте, але то моя суб'єктивна думка. Прошу не ображатися, і скажу вам словами вірша. Я не люблю брехні, пусту браваду, І підлабуз я, не терплю здавна, А більш за все, я поважаю правду, Якою б вже гіркою не була…
Людина, крім життя і тіла, Несе Всесильную любов, А мудрість, якби не хотіла, Шукати мусить знов і знов. Учитись, мріяти, творити Сповнять закони битія, І путь Ісуса повторити, Найвища в світі в нас мета.
Я зачиталась вашим твором. Дуже гарно. Здається "шалями мов" треба поміняти місцями, і дармо може даром? Загалом так цікаво, що і не помітила довжину, дуже проникливо.
Хоч бери і кричи ЭВРИКА. Дякуючи такому маленькому віршику я зрозуміла, чому змалку не люблю квітів у вазі, мені їх завжди було шкода, так ніби зламані долі, і уже зовсім друга справа коли вони на кущиках милують око не тільки мені одній.
Дуже багато гарних образів, і мелодійних слів, але слово "манівці" мені здається не по темі, може в променці, чи ще щось. Щодо бджілок, то погоджуюся з п. Роксоланою. Зашпортнулася на закінченні.
Скам'яніти може тіло, а душа, як барвистий метелик, чиста, як джерельна вода, співає так мелодійно, так багатогранно, як оця ваша розповідь про приподу, і рідний край.
На прадавніх стежках і теренах, Бачу правди Твоєї сліди, У книжках, і пророчих катренах, Де черпали їх наші діди. Де росли від природи народи, У надіяї на краще життя... Вилий прошу, цілющії води, На жадані стежки майбуття.