Наш Михайлик гірко плакав, Коли раптом дощ закапав. Здивувавсь малий:- Це ж треба, Сльози падають із неба! От оказії смішні. - Хто ж це плаче я, чи ні?
Пливуть роки, немов вода, та пам'ять не старіє, Вона мені жариною в моєму серці тліє, Хоч десь, в незнані нам світи, пішов ти мандрувати, Не знаю як, але завжди, буду тебе чекати.
Яка ти, Анєчка, молодець, розумниця! ДЯКУЮ - прекрасне слово, та краще воно звучить, як ДЯКА ( віддяка), а ще краще СПАСИБІ або спаси, Боже! Велике тобі СПАСИБІ, за добрі слова, золота наша дівчинко!
Так, п. Михайле, ви тисячу раз праві, бо ніхто, ніякі правителі не хочуть чути материнських слів, а ні бачити їх гірких сліз, вони тільки розпалюють війни, а мамині сини гинуть. Тільки Бог, витре сльозу страждущого.
Вірш сильний. Звучить, як біль, як пам'ять, як реквієм "Спокій вічний даруй їм, Господи!" Не погоджуюсь трохи із закінченням. Зорі. В чому їх вина? Бачу ось так: Заливши світлом, як сльозами ложе... але то моя суб'єктивна думка, а право за автором.
Вірш мені дуже сподобався, особливо мене вразили очі, і якраз до них хочу підійти з гумором. Колись була ціла телепрогама сатири і гумору, вів її Іванов, і скажу вам була дуже цікавою. Без образ!
Твій погляд - два наповнені озерця. Так сяють, мов запалені вогні. Розжарені вони палючим сонцем. Любов усю спалили у мені.
Тема кохання- одвічна тема, але щось не зовсім розумію вашого ЛГ. То він говорить, що все скінчено, то знову просить прихильності. Трошки гуляє розмір.