Усе було, і відбулись усі, але не так, як мислилось й гадалось, не так, як нам хотілось чи бажалось, але - інакше: не життя мотало, а люди, що були навколо, і, все ж, ми увійшли у власне коло талантів визнаних самими нами- зуміли досягти, чого хотіли, робили те, що ми уміли і далі вміємо, а чи хтось визнав це чи ні- то другорядне, зовсім не важливе: і вчинки наші, і діла ввійшли в історію самі собою, ми не змагалися, Юпітере, з тобою, а все чинили, що вважали за важливе, і, якщо хтось нсдрукував ще й книжку, то- це диво! не наша то вина, що від вина, сп'янілі гордістю, презирством підлим або здурманені нашіптаною лжею, нечесні вмовили Киркею нас зневажати- що ж!- перемогли, хоча й писати краще нас і не змогли. Іван Петришин
кожна людина має право на свій власний досвід: кожна людина будує свою власну логіку, кожна людина має право на помилку, якщо вона була щира у своїх намаганнях.
Пан Вальчак виклав, як йому до вподоби: кожен має право на обробку всесвітнього надбання. Я ж- тільки перекладав. Переклад не несе відповідальності за позицію автора. Але, отак: золоті яйця несе одна особина, двоє користають і не шанують її. Врешті-решт, стають настільки ледарами, що вирішують позбутися джерела, впадаючи у кримінал. Але - замість золота, навіть шкарлуп не дістають. Натомість, просто стають алкоголіками і знову впадають в уже постійну бідність.
Кожен знає про Римську Імперію, однак, як і Київську Русь, не слід її ідеалізувати: часто, усім здається, що якась історична "золота епоха" була досконалою. А це- не так. Для киргиза, Чин Ґіз Хан - герой. Для слов'янина - нелюд. Те, що я переклав- просто переклад. Переклади не осуджують. Їх аналізують як одне із джерел на певну тему. Не слід політизувати переклади- вони уже політизовані в оригіналі.
Non est unam rei novam. Ви праві, мабуть, але, часто, ті, хто першим зневажив, забувають, що вони це зробили, і алогічно вимагають поваги до себе. Повага- це дуже важливо, ну, і кожна думка цінна, проте у моїм вірші я мав на увазі нормальних, чуйних і шануючих інших людей (це само по собі зрозуміло). Щастя і повага - це різні речі: щастя без поваги- егоїзм, щастя з повагою - людяність і мрія; щастя і воля - ідеал; щастя і покора- вимога багатьох, щастя і незалежність - велика відповідальність, але також- і великий талант. Кожен має право на таке щастя, яке він собі уявляє, але те щастя не має затьмарювати чи зневажати щастя інших, принижувати чи робити з інших жертв своїх власних бажань: щастя - індивідуальне, а не- колективне. Воно- обмежене мораллю і правилами чи законами.
Поняття волі і свободи може бути й помилковим. Є кілька типів волелюбності: одні кажуть: " роблю, що хочу- моє тіло, користаюся з нього як мені довподоби". Так, чоловіки п'ють, але, що найцікавіше, що не вони у цьому винні- горілка/спиртне існували ще до їхнього народження. Проблема це соціальна: горілка була винайдена у багатьох культурах одразу ( різні її види); суспільство почало випускати її і брати за це чималі грошенята (незважаючи на те, що воно просто нищило цим людські долі); те ж саме суспільство почало карати за вживання алкоголю, який воно саме ж одобрило. Одним словом, на алкогольних напоях суспільство робить гроші, роблячи від них залежними мільйони людей. Це вигідно: політично легше впоратися з алкоголіками! Інших задоволень/розваг у багатьох просто немає. Ото нап'ються, забудуть усі проблеми, натворять нових: вигідно- допомагає виродженню нації. Я - не про таку свободу. Я про свободу творчості і людської достойності. Про свободу і щастя робити щось корисне для себе і для інших. Не- свободу випивацтва. Пияцтво- це ще й слабка воля. Хто повинен був виховувати її у нього? Школа, сім'я і він сам. Легко бути безвольним, важко бути незалежним і вільним: свободолюбивого не люблять, бо, як це мовляв- "ми усі п'ємо, а він -ні! то вірити йому не можна." А, що це краще мати ті "пута" і вислуховувати лайки від "добропорядної" дружини? Краще бути самому, мати гідність, робити те, що є цінним і тобі довподоби, аніж мати справу з грубіянами, підлими та зрадниками людських почуттів. Свободолюбство має бути позитивним.
Дякую, однак я й не знав, що Улюч - мій рідний край. Над Сяном, до "Вісли", проживали мої дідусь, бабуся, їхні діти... Жаль, що Ви- на чужині, як і я. Україна для мене- то болюче питання. Вона мені не сниться, але я про неї думаю, згадую наче картини з прожитого там: людей, почуття, певні ситуації...Життя - це й успіхи й падіння, театр і комедія, трагедія і бурлеск, невторопне і зрозуміле, надійливе і розчаровуюче... Дякую за пошану, Пане Василю! Лемківщині- вітання. Будь ласка, підіть до Вісли, помоліться та киньте у неї дубового вінка- на спогад про вигнаних з їхніх земель Лемків і Українців. Низький уклін.