Як на мене, то оковитою заливають очі ті, хто не знайшов у душі цінності життя. Хвороба, суспільна проблема - це так, але основна причина - людина не бачить краси довколишнього світу, не вміє нею впиватися, от і знаходить ерзац. А вже всі інші біди, й дитячі теж - звідтіля. А щодо вірша, пані Катерино, то все в ньому добре, крім хіба другого рядка. Там вартує прибрати коми взагалі, поставивши одну в кінці першого рядка. Бо ті дві коми перекручують зміст сказаного.
Прекрасний вірш на болючу тему. Але, як на мій погляд, для його милозвучності вартувало б - замість "й" між "снарядів" і "куль" та "мамочок" і "бабуль"вартувало поставити кому, змінити словосполучення "власний розпач й нерішучість" на "власні розпач, нерішучість". Вибачаюся, звісно, Ліліє, що втручаюся в творчий процес, але при прочитанні цього вірша, наприклад, зі сцени, читець, аби не запинатися, такі зміни внесе автоматично. І початок, як за словниковими канонами, має звучати - "О, тихий болю"
Та не такі вже й примітивні Ваші вірші, пані Таміло. Хоча, звісно, простору для вдосконалення хоч відбвляй, бо й у всіх так. Тому "кропайте" свої вірші собі на втіху, а нам на радість.
Життя - це, напевно, і є борогтьба між реальністю і мріями. Аби перше не забрало всі дні сірістю, а друге могло нас рухати вперед задля досягнення мети. Звісно, реальність загалом перемагає, бо мрій багато, а життя одне, тож збутися всім навряд чи судилося. Але багатство мрій - то і є щастя, де й літа не владні над нами, бо ми летимо навіть попри відсутність на певному етапі крил.