Колись давно один з тих, хто пережив Голодомор у десятилітньому віці, розповідаючи мені в деталях про пережите, на запитання "Як ви витримували всі оті смерті й жахіття?" кинув фразу, яка врізалася в память назавжди: - Ми тоді жили ніби без душі. І тут читаю, пані Наталю, Ваші рядки: "А чи є у людської душі той найвищий поріг, За яким ти вже більше не чуєш розпуки і болю"
Вірш написаний анапестом, наголос на третьому складі. Двоскладові слова з наголосами, котрі попадають між наголошеними складами, просто не враховуються.
Ваші роздуми, пані Катерино, примущують думати. Життя - не казка, воно - пісня, яку хотілося б проспівати декілька разів. Але голосу в кожного повсякчас вистачає тільки на раз.І про це треба завжди памятати, бо другого виходу на сцену не буде.
Ще декілька таких віршів, пані Світлано, й захочеться неодмінно відвідати Прилуки, а то далі Варви не заїжджав. Жарт, звісно, але відео Ваші й вірші чудові.