Дякую, Ірино, та це найменше, де я потребую удачі, з творчістю у мене все дуже добре, адже пишу для душі, душею, а ще деколи дарую свою писанину душам ближніх. А з тунелю справді можна й не вийти, особливо тоді, коли не бачиш світла в його кінці. Бажаю Вам завжди знаходити Світло і не блукати темними тунелями (манівцями)! А найтемніша пітьма, зазвичай, не у світі навколо - а у власних душах...
Такі вірші говорять про характер автора значно більше, аніж може вміститись в десятках рядків автобіографії... тепер мені зрозуміло, чому автор так вперто не дослухається до жодної поради колег по перу, вважаючи свій "стиль" досконалим і неперевершеним. Усі ми можемо помилятися і лиш сильні і мудрі визнають власні помилки, скільки б літ вони не прожили на цім світі... "П'єдестал" і "бездарність" ну дуже вже погано римується, до речі...
Ой, що тут коїться, лишень Погляньте люди добрі - Ще не ліг спати білий день, А що вони тут роблять - Куйовдять "чуба" (чи там як), Привіти шлють гарячі... Я вже червона, наче рак, То не Мартин - а мачо!
Так, Таєчко, він має парочку років, колись написаний як коментар на вірша Оксани Мазур ( художниці, що ілюструвала мою збірку). До речі, Оксанка вже на Анумо, лиш вона ще не активована...
Чомусь мені пригадався один мій дуже давній вірш, написаний ще в минулому тисячолітті...
Не вір мені, як в відчаї чи горі Тобі промовлю: ”Більш не приходи...”. Не вір у час відливу зраді моря – Воно до берега вертається завжди. Я знов сумую й пристрастю палаю І серце без вагань Тобі віддам. Я – наче хвиля, завжди повертаю, Щоб в ноги впасти рідним берегам. Я прагну доторкнутися до мрії, Зневіру проганяючи й біду. Постань для мене берегом надії, Чекай мене: я хвилею прийду!
Десь між зорями у небі Народилась мрія мрій. Що душі для щастя треба? Щоб у ній вогонь горів, Щоб з джерел святих напитись І розтяти тьму світів. Хай в душі панує літо Й почуття лише святі!
Ірино, не слід так болісно реагувати на критику, мудрих вона лише стимулює до вдосконалення, чи не так? І справа тут зовсім не у римах - а у ПОЕЗІЇ, у мелодії, яка ллється з кожного рядка і поміж ними, у тих посланнях світу і людям, які має нести мистецтво Слова. Ну почитайте хоча б Валентину Савелюк і спробуйте відчути різницю. Без образ.
Я щось не зрозуміла про мавок, та нехай. Щодо "захищати" - мене тут захищати, Ірино, не потрібно, я за фахом адвокат і скоро вже двадцять років поспіль захищаю сотні, якщо не тисячі, народу, так що це не про мене, я достатньо сильна, щоб заахистити і себе, і Вас, і усе Анумо разом взяте. І на останок - кожна думка має право на існування, не слід боятись висловлювати свою думку. Гадаю, якщо кажеш "а" - слід сказати й "б". А щодо "рідного краю" - мова йде про ніч у Карпатах, про рідних мавок і магію карпатської ночі. Мені видається, що тут все зрозуміло.
Не впадайте Ви у розпач, Бо слова людські пророчі. А в Мартина все є добре - Серце в нього ж бо хоробре, І життя загартувало... Не печальтесь, люба Валю!
Колись давно, понад 10 літ тому, була знайома з одним стареньким поетом, котрого без перебільшень можна назвати Майстром пера і велетом Духу, коли він почитав сотні моїх віршів (я тоді вважала, що це вірші), Він мені сказав - "Наталко, тут нема поезії, це римована проза". Лиш по сплину десятка літ, написавши не одну тисячу творів, вважаю, що саме зараз у мене деколи з душі лине ПОЕЗІЯ, все інше - проза, що деколи римується... Вчитись і вдосконалюватися потрібно постійно, ніхто з нас не є ідеальним. І ще - варто дослухатись порад колег, у яких багатий життєвий досвід і є чому повчитись!
Ріка життя Тебе несе Без вороття. Здолай усе - І воду, й брід, Пороги зла, Зневіри лід, Вогонь до тла, Зневір дощі, Облуди град... Хай на душі Панує лад!
Хоча й не випаде щаслива долі карта, Щоб там не сталось - все простити варто. Тягар жалів залиш навік в минулім, Лише б любов у серці не заснула, Лише б вогонь у нім не загасити... Вона простила й Ти зумій простити!
Цікаво написано, хоч і одними фактами, без особливих творчих фарб. Зупинятися не варто, бо якщо до доброї суті додати ще й форму - буде що показати людям.