Пам*ятаю. Пам*ятаєш?

Пам’ятаю. Пам’ятаєш?

Я пам’ятаю час, коли ми ділились теплом, об’єднувались життям, дихаючи в унісон. Рука до руки, тіло до тіла, до уст уста… Очі що в мене, що в тебе – полум’ям, я торкаюсь твоєї долоні, твоєї шкіри, твоїх губ і ми, як щось єдине, дещо ціле та незбагненне. Я був твоїм янголом-охоронцем і, водночас, рабовласником, найдорожчим скарбом, найбажанішою мрією, але в той же час – джерелом болі, катом, що словами-мечами ціляв прямо в озеро душі, в море емоцій, в океан смутку.

Але крізь бурі та грози, радості й тривоги корабель нашого щастя завжди плив хвилями буденності, приливами почуттів, лініями рук до світлого майбутнього. Безкоштовними хвилинами телефонних розмов, незабутніми слайдами побачень, тисячами «есемесок» я йшов до тебе, а ти – до мене. Перетинаючи, переплітаючи, переливаючи наші почуття, наше кохання, прагнучи злітати в небеса на крилах любові, падаючи з краплями водоспадів, ми нищили всі загальноприйняті табу та, здавалося б, незламні фортеці принципів. І хіба існували на світі двоє таких щасливих, як ми? Таємничо-палаючі погляди, яскраво-нетлінні почуття, твої дотики, доторки – хіба це можна забути?

Тут, де зараз я, на протилежному березі твоєї долі, все видно інакше. Оглядаючись назад, починаєш розуміти справжню ціну кожного оповитого ніжністю чи, принаймні, щирістю слова, кожної непідробної емоції, кожної безцінної миті, які ми проводили разом. І стає зрозумілою вся мізерність та жалюгідність конфліктів, суперечок та інших дрібниць, які в купі зуміли роз’єднати нероз’єднувальне, знищити вічне, зруйнувати наше чисте кохання. Там, на тому березі життя, де безоднею твоїх очей любується кришталево-чисте море, ти ніколи не зустрінеш мого закоханого, колись запаленого почуттями, а зараз -  зіпсованого сльозами минулого погляду. І тільки старі ліричні пісні невтомних радіоприймачів та маленький, подарований колись мною сувенір, який ти випадково знайдеш всередині вічно закритої шафи, тільки ці, здавалося б, неважливі, непомітні речі нагадають тобі минулі вечори, які ми проводили вдвох під променистим сонцем чи разючим дощем.

Адже все, що залишається на дні випитого келих життя, наприкінці пройденого шляху буднів – це наша пам'ять. І в тому, що в глибині своїх заплутаних думок, всередині своєї загадкової душі ти пам’ятаєш мене, мої дотики, доторки, поцілунки, дзвінки, «есемески», я не сумніваюсь. І ця впевненість дарує тепло моєму існуванню…