Приємно бачити нових, талановитих поетів на нашому сайті! Чекатиму на нові твори...
А ти знаєш - що є в нас основою? Що є сенсом Господнього промислу? Кожен день нас усіх проскановують - Наші думи, бажання і помисли. Залишається грань незбагненою Поміж світлом і тінню одвічними, Наша кров, протікаючи венами, Нам життя по краплині відлічує. Стерто грані між днями і ночами, Між гріхом, що вростає у праведне. Що нам зорі ясні напророчили? Постелили б собі, якщо знали б де... В цьому світі, зневірою зморені, Йдем наосліп крутими стежинами, І душа, мов землиця незорана, Прагне трішки зігрітись... Людиною. І нічого у цім дивовижного, Бо єдиною, всім зрозумілою, Є любов, що даруємо ближньому - Мова Бога і Всесвіту цілого!
Дякуємо Тобі за такі щирі слова! Тема, звісно, неперевершена, хоч, мушу признатися, з народженням сина творчість моя значно згасла, я ж в основному пишу про якусь важку філософію нашого буття...а ці вірші є більше заслугою нашого Татуся, я ж лише дещо додала і надала їм оправи...
Дякую Тобі, Укране, за твою віру у наші сили! А цей вірш, як і попередній, розпочинав писати Мартин, а я уже довершувала, ось і вийшла ще одна спільна творчість...
Дякуємо, дорога Галинко, за щирі слова! Хоча, мабуть, не легкої долі проситимем нашому синові - а сили волі, міцності духу, мудрості душі, аби пронести гідно всі свої хрести і, не дивлячись на всі колючі вітри життя, завжди залишатись Людиною!
В пустелях світу важко віднайти Ту душу, що з твоєю - одне ціле. Пройдеш крізь сотні різних перевтілень, Та в серці тінь нестимеш самоти... Кохання - загравання із вогнем, Який то спопеляє, то підносить Наш дух від щастя аж у високості, Куди й орел ніколи не сягне...
Сумно хмари по небу снують, Відкидаючи тіні в світ. Хтось шукає у втраченім суть, Ну а хтось - навмання крізь брід Йде й не бачить - стрімка течія Вириває й коріння дерев, Хтось не знає страхів й відчиня Усі двері, котрі обере. Вже не чутно у небі "курли", Дощ змиває сліди облуд, Понад хмарами горді орли Подивовано зрять на люд - Хтось зривається з них у фальш, Вже йому не ятрить олжа, Хтось гартує свій дух, мов сталь, Бо знайшов, де зі Злом межа. Хтось забув, як тримати меч І любов оселив в душі, Хтось втікає від самовтеч, Не збагне - хто свої, чужі?... Сум осінній застуджує кров, Ліс осінній радіє від злив. Світ завмер у чеканні обнов, Люд принишк у наближенні див...
Дякую, Оксанко. Це писалося, як коментар на вірша Катерини Чумак, він вийшов трохи більшим, як звичайний коментар, ось я його й виставила окремим віршем...
Дякую, пане Вікторе! Та це не я, це пані Катерина мене спровокувала на такі думки, їй за це спасибі, бо останнім часом майже нічого путнього не пишеться...