час то повзе, а то летить, ні підігнати, ні спинить. година, наче мить, а мить, немов сторіччя, і, видається, що ми- вічні, і все, що робимо, має глибокий сенс: росте трава, зірки полум'яніють, але вони не хочуть і не вміють читати плетива думок, для них наука наша- то димок, невидима ефірна нереальність... когось убили, а в когось - медалі... що ми будуємо? що буде далі? яку ще область обікрали? кому іще не вистача землі? росте зерно те лише, що в ріллі! та б'ються леви-звірі за шматок, дітей лишають без батьків й хаток. вони - в сафарі за чужі ідеї, пани та ґосподіни, й беї. Іван Петришин, ПАШІ
