НАД ПРИП'ЯТТЮ

І

Ріко, ріко... Ти вже й не річка — назва.

Промовиш вголос – озирнеться світ.

То по тобі пройшлись убивчі спазми.

То над тобою Всесвіт посивів.

І місто те, на березі твоєму,

Стоїть німе і біле, як мана.

І тільки ліс навколо потаємний,

Немов у скиті зречений монах.

А ти ж таки не хто-небудь, а річка,

І світла пуповина джерела

Веселого іскристого потічка

Колись отут навіки прип'яла,

Аби в тобі блищала риба всяка,

Аби дівчата омивали вид

І відчайдушні хлопці-волиняки

Твої глибини міряли убрід.

Під самим серцем в матері Волині

Ти вічно б'єшся і течеш, течеш...

І гіркота твоя по крапелині

У неї струменіє з-під очей.

Бо скільки у собі вона носила

Річок, джерел (немає їм числа!)

Тебе біда найтяжча підкосила.

Твоя біда з водою не сплила.

II

Ідемо над рівчаком. Дорога додому звична.

Ось вже і ліс поріділий нас на шляху

перестрів.

Ні, не втечу, не змовчу.

Невже ти і справді річка?

Невже ти і справді Прип'ять — отой

підшнурований рів?

Признаюсь, я й досі нишком надіюсь, що це

не ти,

Що, може, десь у траві тихенько собі петляєш.

Але, до землі прип'ята, куди б ти могла

втекти?

Ти ж лелекою не злетиш над луками і полями.

І вірити мушу,

мушу любити отой рівчак,

Що десь там рікою стає, що має джерельне

начало...

та раптом дитятко мого мовчання перепитало:

— Це справді, мамусю, річка? —

із недовір'ям в очах.

III

Тебе, живу-живісіньку, як вуж

отой, що, сірим блиснувши хвостом,

Подався із чорничника чимдуж

на простір,

у лещата взяв бетон.

Здавалося б, для користі й вигоди,

та правильної форми береги

не гріють більш твої маленькі води,

а стережуть тебе, як вороги.

Ще небо голубіє над тобою,

ще чапелька на голос джерела

несе мерщій до твого водопою

два сірих невпокорених крила.

Та з берега високого не чуті

їй наспіви джерельні.

І тоді

Стривожить дно, нап'ється каламуті

і не побачить неба у воді.

Не дайся, річко,

Пручайся, річко!

Знайди у лузі блакитну стрічку,

зірви перешкоди, мости і плоти,

в зелену косу її знову вплети.

Повір, і мене випрямляли не раз,

Здавалося, — просвіт у вікнах погас.

Але, як у власну повірю біду,

Я просвітку того уже не знайду.

О, як нам навколо земної осі

Нелегко крутитись не так, «як усі»,

І мати своє, незалежне русло,

і дбати, щоб ряскою не поросло,

На кожного з нас є суддя не один,

І кожен вважає: найкраще – як він...

І кожен про тебе судити мастак:

Інакше течеш — то, значить, не так.

Нам, річко, з тобою на світі оцім

Як жити — то разом, як вмерти — усім.

Та поки нас живить з глибин джерело,

Нам треба своє захищати русло.