"І лиш вітри розвіють між людей Оту гірку розпачливу недолю, Мов мак дрібний по ораному полю, Ту самоту, що скиглить із грудей..." проймає до глибини душі, те правдиве відображення нинішнього села.
Сонце, світло, тіні й небезпеки, З глибини століть для нас являються. В тишині нічній курлик лелеки, Голосом у Вічність відбивається. Філософський вірш,п.Іване!
Так! Дуже гарно про Любов сказано, бо вона і є Вершителем наших душ, Повелителем наших мрій і доль. Тут не одруківка? "Де чутно земної вже тверді?..." може Де не чутно... бо ритм підказує...