Звісно, і хризантеми не встоять проти справжніх морозів. Як і людина проти літ. Та все ж треба опиратися і цвісти до останнього. Дякую за тріпочуче-ніжний вірш.
Та немає чого молитися, пані Ірино. Іноді вірші пишуться не зі власного життя, а для подачі образу, як такого, а що від першої особи, то так легше дотриматися ритміки і рими. Але що сприйнявся, як мій власний чи то гріх, чи біль, то це тішить, значить, досягнув правдивої подачі образу такого собі безнадійного бранця нездійсненного кохання. Дякую за увагу.
Можна стати рабом любові і її зробити рабою. Кохати треба вільно, як літає птах - тоді й небо ясніше, і недовіри хмари не закриють сонце кохання. Та це все роздуми на тему, а вірш добрий.
Дуже слушна думка, що "старість треба відробити в молодості". Чоловік, напевно, весь вік шукав не людину, а розвагу, але розваги відлетіли зі здоров'ям, а людини поряд не було - от і лишилася самота, як останній прихисток для душі.
Саме болючіше для душі з теперішніх наших висот, що ми почасти дуже вірили за молодості в оті всі радянські пріоритети. Були, як нині кажуть, зазомбовані. А вирвати душу з болота дурману - то ми вже народилися вдруге. Духовно.
ВАші слова болять, але, як на мене, то не все так і погано. Варто подивитися на цвіт акації за вікном, на політ джмеля і тиху замріяність пагорбів довкола, щоби зрозуміти - щоби відчути й побачити цей світ довкола нас, варто заради цього лиш родитись. А брехні довкола... Та треба мати власний розум і триматися бодай у власній думці осторонь отари - і брехня тебе не загнуздає. У Вас добрі вірші - спонукають до глибоких роздумів.
І все-таки, пане Олесь, трухляві яблуні в саду зацвітають. Якщо в них залишилося бодай щось живе. Так і людина. Доки у неї в серці пульсує думка, живе слово, дивиться щиро на світ душа - то й роки не завада для цвітіння. Для того й "вічний зорепад зірками вказує нам путь". Дякую за вірш.
Всім подяка за коментарі. Вірш написано давно, просто для розрядки, без зайвої моралі й настанов. Вирішив подати його на сайт, бо цей нинішній наш сум варто, напевно, дещо розрядити, адже відомо, що й на фронті солдату без гумору не обійтися.
Лелека й Україна - це взагалі чомусь пов'язано в нашій свідомості. От тільки слово "промилькне" - русизм. Не ображайтеся, пані Наталю, але вартувало б, напевне, вжити слово "промайне".
"За правду - б'ють, за кривду п'ють - я знаю" - звучить, як афоризм. Довершений і безпосередній. І взагалі вірш дуже сподобався. Тонко, філософічно, поетично, образно. Браво!
Дещо грають наголоси, але біль, котрий лине з душі, перекриває все. Іноді, щоправда, розумієш, що не все так просто з тими універсалами, бо кожен хоче применшити потік крові, але й Ваш голос почитати цікаво, аби укріпити свої погляди на речі.
Не знаю, чому так. але осінні акорди в поезії завжди пов'зані з сумом і прощанням. У Вас теж це присутнє, але вірш закінчується "затишком душі". І ніби виринаєш з холодного світу до тепла. Ніби аж веселіше стає. Дякую за вірш.
Це, напевно, така доля-очікування не тільки скрипаля, а кожної творчої людини, коли йдеться про Музу. А коли про жінку, то багатьох чоловіків. А вірш пахне, немов бузок напровесні - сумом і елегією.