Дійсно, пані Катерино, ми в масштабах Всесвіту є чимось на зразок мікрона, але коли зблизька - то в кожному з нас вирує свій всесвіт. Дякую за мудрі думки й увагу.
Воно в кожного, звісно, свої відчуття. Бо в мене хурделиці викликають не журбу, а прямо райдужний настрій від нескінченно-білої краси за вікном. Хоча суть не у відчуттях, а в поетичності. І тут усе гаразд.
Воно, як по природі, то до 20 березня ще зима, а те, що ми вже вигадали собі весну, природу, як нині кажуть, "не колише". Та це жарти, а вірш гарний. Хіба "далебі" навряд чи римується з "небі", бо наголоси категорично не співпадають.
В даному випадку, пані Катерино, мається на увазі одна верба, як уособлення однієї жінки, тому варіант у множині навряд чи підійде. Хоча, коли б не це, таке формулювання звучало б краще.
Звісно, не мовою визначається велич людської душі, але приналежність людини до свого роду визначається якраз мовою. І відречення від мови предків навряд чи збагачує душу, швидше, навпаки.
Наші мрії й наші долі - вони й переплетені, бо є часткою однієї людини, й такі іноді далекі одна від одної, як дві зорі, що містяться на небі нібито поруч. А ще є третя зоря - це ми самі. Ми летимо до інших двох, щоби ніколи до них не долетіти, тому більше омріюємо, ніж досягаємо. Але це і є наше життя - вічний політ. Інше все - дотичне. Бо життя - це і є те найкраще, що дароване нам Богом. Хоча я нічого нового не сказав, хіба переказав своїми словами Ваші, пані Катерино, віршовані рядки. Красно дякую за вдумливий і сповідальний вірш. А "гіркий шоколад"? Та переживемо, коли є на те ласка Божа, це не перший і не останній на цім світі ерзац-продукт, виключно з якого і складається найпаскудніший винахід людства - політика.
Коли підійти ще більш конкретно, то гроші, котрі ми несемо в храми, по великому рахунку, Богу не потрібні. Бог, як і віра не в її загальному понятті, а суто теологічному, є поняття приватизовані, хоч як богохульно це не звучало б. І всяк причетний до тої приватизації доїть з того скарбу власну вигоду й копійку. Звідси й сила-силенна релігій, вірувань і сект при нібито одному Богові. Відтак вважаю за ліпше розмовляти з Богом наодинці. Там я найсправжніший, інше все - від лукавого.
Двоїсте відчуття від прочитаного. Загалом ніби й погоджуєшся, але в глибині душа однак бунтує, що не все так погано. Бо коли взяти молодь, то завдяки сучасному прогресу вона спілкується в рази більше за нас, колишніх. Інша справа, що ми те спілкування не визнаємо за справжнє. Але чи це наша проблема, чи проблема людності загалом - це ще питання.