Ну я ж від Тебе нікуди не подівся... Хоч віртуально. Це Ти десь у своїй школі блукаєш. А я жду і жду... Незабаром доведеться рубрику Адміну запропонувати: Ті, за ким сумуєм...
Я попивав гарячий чай, А ти сиділа поруч мене, Твій погляд ніжний, мов кришталь, У дзеркалі, немов зі сцени, То посміхавсь, то сіяв жаль. Він зазирав у моє скло, Він щось питав, світивсь бажанням, Але у склі відбитку не було, Я пив свій чай, лиш ложки калатання У серці твому стукало, гуло. Ти невгамовно щось питала, ти цвіла, Та непокірного приборкати не можна, Моя душа аж рвалася з-за скла, Я говорив собі: “Вона ж мене кохає, Боже,” Та моя сутність через “я” ступити не могла. Я хвилювавсь..., я пив спокійно чай, Я все чекав, чого і сам не знаю, Нестерпно тіло нило: “Зачекай”, Мій розум аж кричав: “Кохаю!” Не вірив я, але молився: “Не зникай”. У чашці вже не залишалось чаю, Я встав, подякував за тихий рай, А на порозі я, як зараз, пам’ятаю, Сказав: “А в тебе смачний чай!” А ти у відповідь: “Приходь іще, чекаю...”
Так почуттям хотів би поділитись, Тим, що по краплі довго я збирав, Яким тепер не можу я напитись, Й молю до Бога, щоб не забирав. Але не можна розітнути душу, Любов віддати в силах одинак, Коли перед тобою незворушно Така ж любов до тебе, чи не так?
Ще рік чи два і все переосмислиш, Сміятись будеш щиро від душі, Над всім, що вперше відбулось і скисло, Лишень яскравими залишаться вірші. Вони відображатимуть хвилини, Кохання, щастя, смутку, самоти, Можливо проминуть, чи хтось оцінить, Та справжню суть їх знатимеш лиш Ти. Твори себе крізь призму свого світу, Не озирайсь на когось, - все пусте, Ти народилася, щоб неодмінно ЖИТИ, Творити генія, римуючи просте.
Не зважай, - магнітні бурі, Може й трохи занесло, Просто, не люблю я фурій, Нуль, по суті, теж число. Не про Тебе, - так, - до рими... Анумо віршувати?
Луцьк теж можна привітати, Я не дам Тобі забуть Про Волинь, мій любий Брате, То ж води не каламуть. Зорі він зібрав у вірші, А от ритму не відчув, ЕН-ЕЛ-О гріхи не спише, До роботи!!! Досить. Чув?