Клас 5.0., але мені чомусь хотілося б якоїсь останньої фрази... На кшталт: Реальність – зла ! А чим підсолодити ? Де ті слова, Де ті блаженні миті ? Які б змогли...
Омріяний мій краю... Зітру сльозу, Зітхну, і... баю, баю. Себе гризу... Нема коли...
А я оцінюю на рівні довіри - 12. Браво! Я після Твоїх глибинних віршів мов в осад випадаю у роздуми. Перечитую, перечитую, аж до забуття, що і сам часом наскельних пару слів можу нашкрябати...
Дякую, Оксаночко, і сам радію з того, що зараз у мене якийсь-такий самоствердний етап у житті настав: пишеться лише те, що хочеться і самому перечитувати...
Дякую за високу оцінку. Дійсно, мабуть, якщо від душі - то й до душі... Зі збоєм завідомо погодився. Сам відразу відчув, але не спромігся вдало підібрати, щоб наголошеним залишити другий склад. Дякую за влучну підказку. Вже змінив.
Осінь - це улюблена моя пора року. Я народився восени... Тому, депресію - геть! А вірш Твій насправді хороший і заслуговує на високу оцінку. Тут не багато роботи. До 5.0. не далеко Дякую за увагу і коментар.
Якби усі сприймали вІрші, Я римував би кожне слово, Закон поемою - не гірший, Миліша в ямбі постанова. Мені приємніше верлібром Удар тримати, навіть в пах, І виливати свої фібри Комусь в лице на всіх парах. Нехай я зІрок не хапаю, Хай програЮ я на ножах, Нікому ями не копаю, За справедливість я в віршАх...
Клас! 5.0. А якщо б змінити, трішки, порядок слів і наголоси?...
Зігрій знімілі крила в довгім леті... Мої померзлі ранки в чужині... Твої відчути обрії нестерті, Я ще жива, ще хочеться мені! Встели оту сорочку домоткану,- Втоплюся я в розмаї вишиття, Почую сильний пульс, немов осанну Життю самому - рада, мов дитя! В мені розлийся ріками гучними! Зірковим сяйвом душу зацілуй! Купайлівськими ночами отими Калиново, пісенно заструмуй!
Гнітюче, однак, якось, по своєму вишукано. Працюючи адвокатом, у мене відразу ж зринули в пам'яті кілька недавніх жорстоких справ домашнього насильства. Ніби знову пережив. Надіюсь, це вигадана історія? Водночас: важко усвідомити, як з такою емоційністю, майже ненавистю, можна написати, не відчувши... 5.0.
З Катериною погоджуюсь, вдало, але не зовсім: а де подівся перший наголошений склад. Вирішувати Тобі, але пропоную свій варіант для роздумів:
Та не померла наша віра, Надії вогник не зачах, До Бога гріється довіра, І блиск іскриться у очах. Ніч учорашня вже скресає, Зірницю ранок підійма, Людськії крики загасають, Ох, може, все це не дарма? Нарешті крізь тяжке терпіння, Людська знемога підняла Словесний промінь до кипіння, Тюремну тишу розмела. Лунає клич і стук серцевий, Мов дзвоном б'є, наперекір, Немов ось-ось проб'є кінцевий, І вийме страх з-під княжих шкір.
Юрію, ставлю 5.0., бо - до вподоби і форма, і зміст. Але техніка не досконала: різнобій ритму, різноскладовість, дієслівні рими, якщо починаєш з наголошеного першого складу, то чому згодом від цього відходиш? Врахуй, будь ласка, мої зауваження. Від себе пропоную власне бачення. Може щось, таки, використаєш... За метаморфозу не гнівайся...
Правди печаль, Псевдо-вуаль Світ узяли в полон. Але бажання – Мить не остання. Муха сміється, слон.
Ллються дощі, Мокнуть плащі – Наче усе уперш. Не сподівались, Не намагались, Краще, таки, – дешевш.
В'янули квіти. Небу - не діти. Чом так, тепер, не йму? Легко сказати, Не відчувати, Більше нема кому.
Змиті дороги Щастя нітрохи. Болю в серцях нема. Але не чорне – Щось неповторне, Мертвим салют дарма.
5.0., однак, на мою думку: Молився спогад у кутку, Звивалась думка, мов змія, Мов фігуристка на катку. Молився спогад мій – не я. - тут не досить вдало збіглося два "мов"... Третій катрен, дійсно, вдалий. Однак, легко розігнавшись, захопившись емоційністю, енергією двох попередніх, чекаючи на апогей, я не зміг плавно перейти до читання далі. Я, як горем навпіл римувальник, це розумію, тут має бути основна думка, підкреслена наголосом розв'язка, однак, давши прочитати цей перехід своїй мамі, яка є вчителькою початкових класів, пересічним читачем - вона погодилась зі мною і не побачила апогею... Якщо не правий чи чогось не розумію - вибач. Але поясни. Прошу.