Хай простить мені чоловіча половина! У мене вірш викликав гірку образу за красивих душею, глибоких, талановитих, гідних поваги і любові ЖІНОК, до яких кохання приходить лише на ніч, а вранці тричі відрікається... Чи вже така наша доля жіноча - ходити краєм прірви, неба?
Не сумуйте, Олексію! Ще 2,5 місяці літа попереду! Та й осінь прекрасна, коли вона пора року. а не пора життя.Мені ваш вірш навіяв смуток, мабуть тому, що сама стою на порозі осені.
Софіє, наберуся сміливості процитувати вам свій вірш, який є девізом для мене. Не треба власну душу гвалтувати, Нехай слова народжуються в строк. Я перед кожним словом винувата, Бо хибне слово, це як хибний крок.
Це вже затим, неначе лелечата, З мого гнізда випурхують вірші. Вони ще тільки пробують літати. Я їх ще відриваю від душі.
У небі їм ще холодно і лячно. Вони ще пуп*янки, вони поки що цвіт, Але якщо над ними хтось заплаче, То, значить, варто їх пускать на світ.
Якщо вам хотілося плакати, значить вірш майже досяг своєї мети. А писала я про себе...
Іноді заздрю людям без комплексів! Хоча такі умови не для мене,і не боюся здатися старомодною. Треба ж іще зуміти про ЦЕ, не червоніючи, сказати, наче про те, що тобі поступилися місцем у набитій маршрутці. От тільки душа відсутня!.
Вашому ліричному герою так самотньо... Не знаю, що в грудях ношу: Чи душу, чи зболену виразку? Але з кінцівки видно, що вихід у нього все-таки є. Мені здається, у цій поезії ви привідкрили власну душу, а ліричний герой всього лише для читачів. Хай буде так!
Мила Octavo, я згодна з вашими зауваженнями повністю. А щодо "звіріємо", то іноді доводиться показувати зуби у важких ситуаціях, щоб, хоча б, залишатися собою
Так, Катрусю, цей вірш написаний мною давно і мандрує у списках по всій Україні, але, на жаль, без авторського підпису. Раніше я була Катерина Сенченко, а зараз Рубан. Усім щиро вдячна за відгуки!