Ось Ви, Василю, підбурили тут всю аудиторію(чи громаду). І мене розбурхали! А того не знаєте, як мені хочеться інколи заритися в той пісок. І не по-страусиному, а... не знаю як, але сховатися. І щоб ніхто ні-ні.
Після Вашої казкової подачі почуттів, і я тепер сумуватиму у ліжку. Отак живеш-живеш, любиш свою подушку, диван і торшер! А тут такі принади. Прекрасно, одним словом!
Валю, на день народження мені діти подарували плеєр із лекціями-тренінгами не знаю кого (вірніше, не ставила собі за мету дізнатися - дізнаюся колись). Так от, через деякі обставини я почала ходити на роботу, а не їздити. З'явилося мінімум 20 хвилин для себе, які я витрачаю на самоосвіту. І сьогодні я почула фразу приблизно такого змісту: якщо ти не здатен на більше, ніж можеш, не надривайся. Це десь так: якщо електроприлади здатні приймати 220В, не можна підключати 500В. Це я до того, що Ваша поезія для мене - це ті 500В. Така багатогранна і метафізична, що я можу сприйняти лише найнижчі вібрації. Але ж нутром чую глибину!
Догорає вже осінь, пам'ятатиму кожну хмаринку, Кожну краплю-сльозу, які щедро вона пролила, Кожну днину, і кожну дрібненьку хвилинку Пам'ятатиму вічно - не за горами зима...
А мене, Марійко, Ви своїм віршем спровокували на таке одкровення: Доплакує осінь... зридалася я... це листя опале як... доля моя, шматована часом, побита вітрами, затоптана... стерта... розворсана... Вперто лісами, ярами, полями, попасом вертаюся в золото, в сонце. Своя! Сумна і довершена, осінь моя!