Добре, що мені вище четвертого поверху не світить! Чесно сказати, я ще не дуже хочу ні на верх, ні вниз... Краще вийду на Катрусиній зупинці (поверсі). Дуже повчально!
Насправді, Україна - це одне велике село. На Київщині, правда, багато різних міст і містечок та на Донеччині. У містах повно прибулого з усіх усюд люду. Люди в селах живуть так, як жили їхні пращури:і працюють важко, і місто годують, і країну люблять (бо по-інакшому не вміють), і розмовляють українською (правда, кожна область по-своєму), і пісень співають наших. Але села вимирають, а прибульців все більше. Вимирають самі носії генетичного коду української ментальності. Якось так приблизно. P.S. А відносно третьої строфи вашого вірша скажу, що це - парадокс, але саме у нас ( а також і в Росіїї, осмілюсь зазначити) таке ставлення до загалу було споконвіку.
Шановний і шанований мною пане Василю.В кожному Вашому вірші - туга.В кожному слові - любов.Практично в кожній букві - причасність до подій в НАШІЙ країні.Тому, коли я читаю в поезії "ми", то й сприймаю "я + ти + він". І всі ми в одній окремо взятій країні - найкращій у світі, квітучій, самобутній, - нашій Україні. Я народилася в ній, І народили мене українці, і схожа я на українку, і розмовляю я українською(і діди були такі, і діти тепер такі)і гени у мене відповідні.І ніхто мені ніякого ланцюга на шию не почепить, якщо я цього не захочу. Але, признаюся чесно, на Майдан я у свій час не ходила і, думаю, не піду, бо не вважаю, що в лозунгах, репетуванні та плескані в долоні та язиком є сенс.Навпаки, зі значно більшою повагою я поставилась до тих, хто в цей час( поки всі викрикували лозунги) випікав, наприклад, хліб. Я також працювала, бо це був робочий день. Не знаю чи зрозумієте Ви мене, але я вважаю, що пояснила Вам свою позицію. А ще я думаю, що Міша дуже вдало зауважив про "погляд з другої країни". Можливо зі сторони видніше?
Чесно признаюся, що свої "охи" та "ахи" розтринькала по дорозі, поки читала відгуки (чи не відгуки!). Замість слів залишилось щось світле, сонячне, давно забуле. Прекрасно!