"ТАМ, ДЕ СПІВАЮТЬ ДЕРЕВА"
Ніч
підкралась несподівано. Заколисала
землю примарливим світлом
місяця. У вікнах
будинків загасли останні вогні,
що до того розмальовували занурені
у темінь височенні
примари міських забудов химерним орнаментом
свого світла. Вуличні ліхтарі
також загасли. Земля
зараз пливла, погойдуючись
у Всесвіті, заколисана сном.
Тільки небо раз-по-раз
креслив зоряний дощ. Серпень
- місяць зорепадний. Раптом велика
зірка, що висіла
над обрієм, злетіла
метеликом над сплячими
будинками і знову
зависла нерухомо. «Що це? -
подумала Аля. - Яка
дивна зірка? Мабуть здалося! Спробую заснути.»
Але сон втікав,
а чудернацька зірка
притягувала до себе,
наче магнітом. Дівчина не
зводила з неї
очей. «Зірка, зірочка, подаруй
мені щастя!»- прошепотіла
дівчина і, раптом
зірка випустила сніп променів
зеленувато-димчатих, що ковзнули
по дахах сплячих
будинків і освітили
все навколо так
ясно-ясно, наче вдень.
Зачарована видовищем, Аля
потяглась за милицями,
що стояли біля
ліжка, через силу
піднялася. Їй нестерпно
захотілося зануритися у
той сніп дивного
світла. Вона була впевнена,
що занурившись у
це світло, обов' язково стане
щаслива! Зеленувато-димчаті промені укутали дівчину. Аля відчула,
як тіло її
стало зовсім невагоме.
Милиці випали з рук.
Стіна з
вікном неначе розчинились
у просторі і
дівчину, як пір ' їнку,
понесло у снопі
променів, які ніби
згорталися, як згортається
пелюстка квітки. Тепер вона
опинилася в дивному
прозорому шарі, через
який видно було все
спляче місто. Їй зовсім
не було страшно
тільки дуже цікаво. Прозорий шар
мінився кольорами веселки.
Місто зникло, а
за прозорими стінами
попливли зорі великі-великі. Під
ногами світив голубим
діамантом величезний місяць.
Ні, це не
місяць. Місяць великий
і жовтогарячий висів
збоку. Аля впізнала його
по контору гір.
Значить та прекрасна
діамантова планета була
Земля! «Куди я
лечу?» - подумала дівчина.
- До
сузір ' я Кассіопея! -
почула голос, що
ніби озвався в
її голові. І
раптом Аля побачила,
що стоїть на
ногах без милиць.
Згадала, що залишила
їх у дома
там на планеті
Земля.
- Я
стою на ногах!
Стою на ногах! -
радісно скрикнула дівчина. Вона
зробила декілька кроків
так, як танцюють
у балеті, Аля
бачила це по
телевізору. Змалечку, з
закритими очима, уявляла,
як танцює на
сцені, але відкривала
очі і бачила
милиці. А зараз вона
закружляла у танці
і дивна неймовірно
прекрасна музика полилася
з прозорих стін. Світло
яскраве сріблясто-золотаве
розчинило прозорі стіни
шару і Алю
обвіяв лагідний вітерець,
наповнений ароматом фіалок.
Ноги її тепер
ступали по шовковій смарагдовій траві, а
музика все лилася
і лилася. Дівчина
озирнулася навколо. Тут
все було так,
як на Землі,
тільки у тисячу
разів прекрасніше. Квіти яскраві
і запашні милували
око, а за
розкішними деревами дзюрчав
сріблясто-голубий струмок.
Через галявину жовтою
змійкою бігла стежина
до самого струмка.
Аля пішла по
ній. Листя на
деревах тріпотіло від
легкого вітерця і
наспівувало якусь дуже
знайому пісню. Аля
намагалася пригадати де
вона чула цю
пісню і не
могла. Раптом сум огорнув
її серце і
сльози закапали з очей.
- Ти
плачеш?- запитав її голос,
що прозвучав в
її голові.
- Плачу. – Сказала Аля.
- Ти
сумуєш за домом?
- Сумую.
- Тобі
не сподобалось на
нашій планеті? Вона ж
прекрасна!
- Прекрасна! Але мій
дім на Землі
і я люблю його!
- Дивні ви, люди,
любите свій дім і самі
ж руйнуєте його?
Вашу Землю Бог
створив найпрекраснішою серед
усіх планет Всесвіту,
але ви її
знищуєте. Ви спотворили
ріки і океани,
вирубуєте ліси, труїте
поля. Ви убиваєте одне
одного. Земля не одного
дня не відпочивала
від крові. Нам
страшно за ваше
майбутнє! І ти хочеш
повернутися в такий
дім?
- Хочу!- Зараз
Аля згадала мелодію
яку наспівувало листя дерева. Це
була колискова, що в
дитинстві співала їй
мама і дерево
дівчина впізнала. Стрункий
білий з чорними
плямками стовбур затремтів,
ніби зрадів, що
Аля впізнала його.
- Ми привезли
його з Землі
і посадили на
нашій планеті. - Проказав
голос. Берізка затріпотіла
шовковим листям і
на долоню дівчини
впав листочок з
квіткою-сережкою…
Аля
прокинулася, коли світанок
зазирнув у вікно
сивим туманом. Вона
лежала на своєму
ліжку. Серце її завмерло
в передчутті чогось
незвичайного. Під самим вікном
валялися милиці, а
в її долоні
лежав березовий листочок
з квіткою-сережкою. Такі
сережки бувають у
берези на початку
травня, а на
листку календаря було
дванадцяте серпня...
До кімнати
увійшла мама, здивовано глянула
на милиці, що
валялися під вікном.
- Алю, ти
навіщо закинула під
вікно милиці? Тобі
було погано?
- Ні, я
не закидала милиці.
-
Не могли ж
вони самі опинитися
там?
Аля підперлася
руками і сіла
на ліжку. Потім,
затамувавши подих, опустила
ноги до підлоги
і, обпершись рукою
об бильце ліжка,
встала на обидві
ноги.
- Дитино! -
тільки і спромоглася
вимовити мама…