"ТАМ, ДЕ СПІВАЮТЬ ДЕРЕВА"

                   "ТАМ,  ДЕ СПІВАЮТЬ  ДЕРЕВА"

       Ніч  підкралась  несподівано.  Заколисала  землю  примарливим  світлом    місяця.  У  вікнах  будинків  загасли  останні  вогні,  що  до  того розмальовували  занурені  у  темінь  височенні  примари  міських забудов  химерним  орнаментом  свого  світла. Вуличні  ліхтарі  також  загасли.   Земля  зараз  пливла,  погойдуючись  у  Всесвіті, заколисана  сном.  Тільки  небо  раз-по-раз  креслив  зоряний  дощ. Серпень  -  місяць  зорепадний. Раптом   велика  зірка,  що  висіла  над   обрієм,  злетіла  метеликом  над  сплячими  будинками  і  знову  зависла  нерухомо. «Що  це? -  подумала  Аля. -  Яка  дивна  зірка? Мабуть  здалося! Спробую  заснути.»   Але  сон  втікав,  а  чудернацька  зірка  притягувала  до  себе,  наче  магнітом. Дівчина  не  зводила  з  неї  очей. «Зірка,  зірочка,  подаруй  мені  щастя!»-   прошепотіла  дівчина  і,  раптом  зірка  випустила сніп  променів  зеленувато-димчатих,  що  ковзнули  по  дахах  сплячих  будинків  і  освітили  все  навколо  так  ясно-ясно,  наче  вдень.  Зачарована  видовищем,  Аля  потяглась  за  милицями,  що  стояли  біля  ліжка,  через  силу  піднялася.  Їй  нестерпно  захотілося  зануритися  у  той  сніп  дивного  світла. Вона  була  впевнена,  що  занурившись  у  це  світло,   обов'язково  стане  щаслива!  Зеленувато-димчаті  промені  укутали  дівчину. Аля  відчула,  як  тіло  її  стало  зовсім  невагоме.  Милиці  випали  з  рук. Стіна  з  вікном  неначе  розчинились  у  просторі  і  дівчину, як   пір'їнку, понесло  у  снопі  променів,  які  ніби  згорталися,  як  згортається  пелюстка  квітки. Тепер  вона  опинилася  в  дивному  прозорому  шарі,  через  який видно  було  все  спляче  місто. Їй  зовсім  не  було  страшно  тільки  дуже  цікаво. Прозорий  шар  мінився  кольорами  веселки.  Місто  зникло,  а  за  прозорими  стінами  попливли  зорі  великі-великі.  Під  ногами  світив  голубим  діамантом  величезний  місяць.  Ні,  це  не  місяць.  Місяць  великий  і  жовтогарячий  висів  збоку.  Аля  впізнала  його  по  контору  гір.  Значить  та  прекрасна  діамантова  планета  була  Земля!  «Куди  я  лечу?» -  подумала  дівчина.        

-  До  сузір'я  Кассіопея!  -  почула  голос,  що  ніби  озвався  в  її  голові.  І   раптом  Аля  побачила,  що  стоїть  на   ногах  без  милиць.  Згадала,  що  залишила  їх  у  дома  там  на  планеті  Земля.

-  Я  стою  на  ногах!  Стою  на  ногах! -  радісно  скрикнула  дівчина.  Вона  зробила  декілька  кроків  так,  як   танцюють  у  балеті,  Аля  бачила  це  по  телевізору.  Змалечку,  з  закритими  очима,  уявляла,  як  танцює   на  сцені,  але  відкривала  очі  і  бачила  милиці. А  зараз  вона    закружляла  у  танці  і  дивна  неймовірно  прекрасна  музика  полилася  з  прозорих  стін. Світло  яскраве  сріблясто-золотаве розчинило  прозорі  стіни  шару  і  Алю  обвіяв  лагідний  вітерець,  наповнений  ароматом  фіалок.  Ноги  її  тепер  ступали  по  шовковій  смарагдовій   траві,  а  музика  все  лилася  і  лилася.  Дівчина  озирнулася  навколо.  Тут  все  було  так,  як  на  Землі,  тільки  у  тисячу  разів  прекрасніше. Квіти  яскраві  і  запашні  милували  око,  а  за  розкішними  деревами  дзюрчав  сріблясто-голубий  струмок. Через  галявину  жовтою  змійкою  бігла  стежина  до  самого  струмка.  Аля  пішла  по  ній.  Листя  на  деревах  тріпотіло  від  легкого  вітерця  і  наспівувало  якусь  дуже  знайому  пісню.  Аля  намагалася  пригадати  де  вона  чула  цю  пісню  і  не  могла. Раптом  сум    огорнув  її  серце  і  сльози  закапали  з  очей.    

-  Ти  плачеш?-  запитав  її голос,  що  прозвучав  в  її  голові.

-  Плачу. – Сказала  Аля.

-  Ти  сумуєш  за  домом?

-  Сумую.

-  Тобі  не  сподобалось  на  нашій  планеті? Вона  ж  прекрасна!

- Прекрасна! Але  мій  дім  на  Землі  і  я  люблю  його!

- Дивні  ви, люди,  любите  свій  дім  і  самі  ж  руйнуєте  його?  Вашу  Землю  Бог  створив  найпрекраснішою  серед  усіх  планет  Всесвіту,  але  ви  її  знищуєте.  Ви  спотворили  ріки  і  океани,  вирубуєте  ліси,  труїте  поля. Ви  убиваєте  одне  одного. Земля  не  одного  дня  не  відпочивала  від  крові.  Нам  страшно  за  ваше  майбутнє! І  ти  хочеш  повернутися  в  такий  дім?

-  Хочу!- Зараз  Аля  згадала  мелодію  яку  наспівувало листя  дерева. Це  була  колискова, що  в  дитинстві  співала  їй  мама  і  дерево  дівчина  впізнала.  Стрункий  білий  з  чорними  плямками  стовбур  затремтів,  ніби  зрадів,  що  Аля  впізнала  його. 

- Ми  привезли  його  з  Землі  і  посадили  на  нашій  планеті. -  Проказав  голос. Берізка   затріпотіла  шовковим  листям  і  на  долоню  дівчини  впав  листочок  з  квіткою-сережкою…

      Аля  прокинулася,  коли  світанок  зазирнув  у  вікно  сивим  туманом.  Вона  лежала  на  своєму  ліжку. Серце  її  завмерло  в  передчутті  чогось  незвичайного. Під  самим  вікном  валялися  милиці,  а  в  її  долоні  лежав  березовий  листочок  з  квіткою-сережкою.  Такі  сережки  бувають  у  берези  на  початку  травня,  а  на  листку  календаря  було  дванадцяте  серпня...    

До  кімнати  увійшла  мама, здивовано  глянула  на  милиці,  що  валялися  під  вікном.

- Алю,  ти  навіщо  закинула  під  вікно  милиці?  Тобі  було  погано?                                                   

-  Ні, я  не  закидала  милиці.

     -  Не  могли  ж  вони  самі  опинитися  там?

Аля  підперлася  руками  і  сіла  на  ліжку.  Потім,  затамувавши  подих,  опустила  ноги  до  підлоги  і,  обпершись  рукою  об  бильце  ліжка,  встала  на  обидві  ноги. 

 - Дитино! -  тільки  і  спромоглася  вимовити  мама…