Вода жива. І ти живи, Зціляй і немічних, і хворих, Хай Слово лине у простори, А там, де морок був ще вчора - Ти світлом світ цей онови! Теплом наповнюй аж наскрізь Схололі від зневіри душі, Нехай засяють вони дужче, А те, що вічне й невмируще, В житті своїм візьмуть за вісь! Душа прозора, мов кришталь, Вона іскриться, наче промінь, А якщо й раптом від утоми І потьмяніє - все ж невтомно Стежками істин йтиме далі. Пірни в правічне джерело, Сьорбни цілющої живиці, Не бійся серцем дотулиться, В собі відкрити дар провидця, Щоб Слово праведне збулось! І ми прозрієм від оман, І воскресатиме дух вільний, Бо не розтяти пуповини Яка крізь нас і Україну... Стань джерелом цілющим, стань!
Дякую Вам на доброму слові. А наголос я свідомо змінила, бо у цьому вірші він мені саме так зазвучав, я деколи люблю порушувати свідомо правила, вибачайте вже
Я заглибилась так у твір, бо колись, понад 10 років тому, коли тільки почала писати, таких речей у мене було дуже багато, в них було багато суті, хоч вони і не були досконалі формою, це була така собі розмова моя з власною душею, зі світом і Світлом, тому я й Вас дуже розумію.
ДУЖЕ глибока річ по своїй суті, хоч непідготовленій Душі важко буде її збагнути... Лиш де-не-де збивається ритм і наголоси, та це можна допрацювати, аби ця річ стала досконалим гімном Світлу!
Знаєш, Вікторе, в цьому випадку (як в багатьох інших) саме якась одна фраза чи слово з Твого вірша стає тим ключиком, який відмикає потаємну скриньку у моїй душі, з якої, наче лавиною, линуть такі думки, а мені залишається зовсім мало - лише встигнути їх закарбувати на моніторі... Навіть сама не знаю - чи це мої думки, чи Хтось у мені їх мені надиктовує...
В ірреальнності цій - ірреальні мости, По яких ми йдемо в ірреальності сфер, В ірреальних світах на кохання щастить, Хтось незримий у них всі умовності стер. Ірреальні думки ірреально живуть В ірреальних садах ірреальних князівств, В ірреальності мрій відшуковуєм суть, Про яку нам реально наш Янгол повість...