Я радію, що ти вже не плачеш, Що тебе не лякають сніги, І нарешті, мій Друже, вже бачу - Все віднині тобі до снаги! Хоч життя наше - злети й падіння, Сум поразок і смак перемог. Та Душі, що жадає прозріння, Помагають і люди і Бог! Вітер свище і небо сльозиться, Чорні хмари по небу снують... Пам'ятай - є у світі криниця, У якій віднайдеш власну суть!
Які ж дволикі люди в цьому світі!- Ніяк до них не звикну, хоч умри. То безтурботно тішаться, мов діти, То враз - немов розлючені вітри Шматують мене словом знавіснілим, Прокляття сиплять в спину і до віч. Чому ж так лють їм очі заступила? Чому в їх душах темна-темна ніч? Та я мовчу, звикаючи до болю, До лицемірства, зради і зловтіх… Я лиш душі ніколи не дозволю Хоча б на мить вподібнитись до них!
Переконана, що Ти ніколи не будеш вподібнюватись на таких!
Моя "криниця" завжди тобі радо Дозволить дух наситить досхочу. Як треба буде - дружню дам пораду, З тобою разом в мріях полечу. Не бійся, ні - так рано не змілію, Нап'ється не один з моїх джерел. Поділюсь тим з тобою, що вже вмію, Додам наснаги йти лише вперед. До світла спраглій, досі не схололій Твоїй душі все буде до снаги - Ти сам навчишся ласкою і болем Себе в жорстокім світі берегти. В пустелях світу, повного зневіри, Сліди людей сплітаються в одне. Відкриєш душу - світ, донині сірий, Тобі засяє й ніжно обійме!
Не можу погодитись, бо знаю тут поетів (В. Кучерук, наприклад), які цю тему розкривають значно глибше. Хоча, скільки людей - стільки думок Дякую на доброму слові!
Нехай хтось інший може й більше, Але чи краще ? - хто ж то зна... А Ти даруй нам свої вірші І власним світлом їх познач! А те, що пращур Твій хоробрий Колись когось колов в бою, Хай не лишає ран у тОбі, Ти стежку власну май свою - Іди назустріч долі й веснам, Іди усупереч вітрам, Нехай душа твоя воскресне І відшукає власний Храм!
Мабуть, воно й не варто про таке ні писати, ні говорити, та й Вас зовсім не побили - а дехто сам себе "опустив" у такий спосіб, така моя думка Вікторе, на зважай, жити є чого (і кого) заради!
Дуже вдячна за поради - Скористаюсь ними радо! Наберу тепла у руки, Прислухатимусь до звуків, Зазиратиму у вічі, Що сіятимуть, мов свічі, Омиватимусь морозом, Прожену з душі всю прозу, Загартую свої крила, Щоб у них з'явилась сила, Надихнусь до нових злетів... Мій привіт Тобі, Поете!
Я гадаю, що зима насправді не створює нашого настрою - він залежить від людей, які навколо, від тепла, яке струменить від них до нас і від нас до них, від кількості любові, що наповнює наші серця, від нашої віри в добре і світле, від мрій, які своїми крильми розганяють хмари над нами... можна багато всього нарахувати... Хіба ж не так?
Я б хотіла теж попасти Під оцей Ваш зорепад І відчути присмак щастя, Як багато літ назад! Ігоре, Ваша зимова казка мене зачарувала і навіть мороз за вікном не таким вже страшним видається!
А я під бочку теж хотіла б І по траві бігцем в садочок... Та поки світ навколо білий І випікає холод очі - Про вЕсну тільки мрію в ліжку, П"ю теплу каву, грію ніжки І сонцесяйні пишу вірші - Щоб жити стало веселіше!
Вікторе, цього вірша написано рік тому, після мого "воскресіння" до життя, тому він для мене наповнений особливим змістом, хто не пережив щось подібного (не дай Господи!), мабуть, до кінця так і не збагне, про що тут написано...
Та ні, мабуть, не на всі (хоча мені так би цього хотілося!) але на багато тем у моїй душі відповіді вже справді знайдено, ось і ділюся своїм "надбанням" зі світом, раптом комусь стане у пригоді...