Н. К...
Твою прихильність, мабуть, я не кликав, -
Вона чомусь озвалася сама.
Осінній вітер був нам за музику
В пустелі днів холодних, як зима.
Стояли ми захмарені журбою
І смуток рясно сіявся до ніг.
Вінчалися ми душами з тобою
У сутінках невіданих доріг.
Ми віднедавна, тихо і поволі,
Заплутали в житті свої сліди,
Хоч не були коханцями ніколи,
А друзями лишалися завжди.
Від тебе я не маю таємниці
І не ховаю у душі надій.
Іду до тебе, наче до криниці,
Благаючи щоденно: - Не змілій!
Поки душа моя не охолола,
За радою до тебе буду йти.
Навчи мене і ласкою, і болем
Себе в жорстокім світі вберегти!
|