Так багато в світі болю, Аж тьмяніє сонце ясне. А ми йдем стежками долі - То щасливі, то нещасні. То, мов діти, ми радієм, То впадаєм у зневіру, То про щастя своє мрієм, То весь світ здається сірим. То збиваємось з дороги І не бачим далі шляху, То вперед до перемоги Йдемо впевнено, без страху…
Лиш тоді вершини долі Буде нам здолать під силу – Коли серцю ми дозволим Мати те, що йому миле!
Мов натягнута я струна: Почуття – наче ноти оркестру. Коли біль – я соната сумна, Коли радість – сіяє Маестро. Як звучить у мінорі душа – Дух і плоть на куски розриває. Коли ж небо мажором втіша – Душа наче торкається раю... Злети вгору, падіння униз - Так було, є і завжди так буде. Лиш Маестро знов грає на біс Ці мажорно-мінорні етюди...
Двом різним Я в мені буває тісно! Як бути тут? - Напевно не збагну. Одне в мені - немов тужлива пісня, Гірчить в душі стократ від полину. А інше - наче птах, що в небовисі Від крил довкруг розплескує могуть, На цілий світ від щастя він іскриться... Така моя двоїста дивна суть! Двом різним Я Поета завжди тісно, Стихія й спокій, світло й каламуть... Хоча Поет насправді - мов провісник, Крізь морок Часу здатен зазирнуть!
Я знаю, не вдасться ковточком вина Свою ненасить втамувати за щастям... На мить лише можна відчутись, мов казці, Щоб в скронях не гупав злий вирок - "Сама!" В розчуленім небі шукали ми суті - Спорідненість душ не сховати ніяк! Життя - все ж прекрасне, хіба це не так? Ніхто не забутий, ніщо не забуте!!!
Все минає: і будні, і свята, І хвилини щасливі й сумні. Тільки спогадів в мене багато, Мов картин на музейній стіні. Все минає: і радість, і горе, І ненависть, і навіть любов. Все поляже у пам’яті море, Щоб колись відродитися знов. Все минає, проходить, щезає, Та й життя дуже скоро промчить. Лиш душа моя все пам’ятає - Кожен день, кожен крок, кожну мить... Час проходить і зцілює рани Нам від зради, журби та образ. Тільки кригою серце не стане, Доки в ньому вогонь ще не згас!
Небеса. Кохання. Ностальгія. І солодкий хміль від почуттів. День вчорашніх пристрастей зотлів Не до тла, він досі душу гріє. Ностальгія – пух пташиних крил, Що вітри роздмухають в безмежжя. Не приймеш в любові ти обмежень, У її загорнешся покрив. Ностальгія, солодко і гірко Водночас, що більше - не збагнуть. Та в душі ще досить є вогню - Вже на обрії знов видно щастя зірку. Хоч душа згубилась поміж рим, Між світів, землею й небесами. П'єш кохання спраглими вустами - Може, так задумали згори?...
Послухай дощ - шепоче щось, немов Бажаючи достукатись до серця, Й схололу без любові в жилах кров Роздмухати, мов вітер тло озерця. Послухай дощ - він змиє пелену, Що на душі безмовно сумом висне, Під нею враз надії промінь блисне, Всі почуття пробуджуючи з сну. Послухай дощ - а раптом скаже він, Кого ж тобі впустити можна в душу, Щоб жити захотілося ще дужче Й печалям всім поставити заслін. Послухай дощ - під серця твого стук, Здається, хоче він налаштуватись, Аби любов зродилась в нім крилата І стерла з серця тіні від розлук...
Виринають картини минулих пожеж, Що в душі вирували до нині. Та, здається, минуле насправді без меж, Бо ніщо в цьому світі не гине. Що було – не пройшло, все живе до сих пір, Що прожито – не кануло в Лету. Хоч лягають на серце, немов на папір, З кожним днем все нові силуети. Та минулі картини не вицвіли ще, Навіть з плином часу не зтьмяніли, І вчорашнє кохання не змито дощем, А, здається, ще більше зміцніло. Хоч від болю й образ нині ходиш в журбі І зів’яли надії, мов квіти - Завдяки почуттям, що живуть у Тобі, Не дозволиш душі скам’яніти!
Хто тебе вигадав, Любове? Він божевільний був, мабуть. Це почуття таке чудове, Але й отруйне, наче ртуть. Від неї біль і насолода Сплелися міцно у клубок. Любов – підступна нагорода, Красивий з терня нам вінок. Мабуть, ти створена поетом, Що теми вичерпав усі. Навік залишишся секретом Глибин непізнаних душі. Хто тебе вигадав, незнана? Ніколи це не взнаю я. Ти – найсолодша з всіх омана В пустелі нашого життя...
У пустелях світів, у містах самоти Не могли просто так, не спинившись, пройти. Бо тепло, що іскриться в споріднених душах, У життєвому вихрі зростає все дужче І долає обставини, відстані, терня, Аби разом збирати до вічності зерна І помножувать силу добра і любові... Той бажаю Вам, Вікторе - будьте здорові!
Ось нарешті ми зустрілись - У кав'ярні добре всілись, Попивали медовуху, Підіймали силу духу, Наминали за дві щоки, Говорили про високе, Про любов і нові злети... Так зібралось два поети!
Як у серденьку розніжнілося, В душі сонечко заіскрилося! Ти - розпещена його променем, Задурманена теплим спомином Про вчорашньої ночі пристрасті, У обіймах несамовитості, Знову втратила недоторканість І приборкала неприборканість... Потекла жага, ніби ріками, Попід серденьком, під повіками, Напоїла тебе диво-чарами, Понесла твій дух по-під хмарами - Мрії крилонька аж розправились І душа весну знов прославила! Розніжнілась ти, заіскрилася, Дві душі в одну міцно злилося...
Всі сусіди будуть раді від такого віршопаду - За це прийдуть на підпомогу, віддадуть з корови роги, Поле зорють без вагання й... проведуть у путь останню...
Мій смуток - мій, його нікому Я не віддам, лише вітрам, Що дмуть у душу так невтомно І бережуть любові храм... Його втопити хочеш в водах Твого гостинного Дніпра? Мабуть, подумаю... я згодна - Тобі до Львова вже пора!
Через все наше життя З нами біль крокує. Серед нас таких нема, Що його не чує. Та не весь людина біль Може лікувати - Коли душу їсть, мов міль, Як його прогнати? Біль проймає нас тоді, Коли щось втрачаєм, Коли рідні у біді Й виходу не знаєм. Біль терзає душі тих, Хто з дороги збився, Душі підлих, ницих, злих, З горем хто змирився. Душі вбогих, злидарів, Зрадників, нікчем, Тих, хто з душами рабів, І хто йде з мечем. В осоружних брехунів, Лицемірів, блазнів, У гнобителів, катів І у їхніх в’язнів. Душі тих, хто впали в блуд, Заздрісних, примхливих, У безбожників і юд, Гордих, нечестивих... Біль для кожного із нас – Наче справжній друг. Він в житті усім не раз Лічить тіло й дух. З віч зриває пелену, Наче шкіру з тіла. Душу зцілює людську – Щоб не скам’яніла!