Стерто грані між днями і ночами, Між гріхом, що вростає у праведне... Та ми можем, як дуже захочемо, Собі стежку добра напророчити Й жити вічно в любові та злагоді!
Наснились мені Карпати сніжні' І хмарами вкриті вершини. Задумливий погляд кидали мені З-під неба гірські полонини. І ліс віковічний довкола стояв, Занурившись в власне минуле. Він голосом ночі мені промовляв Про те, що не знала й не чула. Багато у горах приховано див, Що людям ніяк не збагнути. Красу цю і велич сам Бог сотворив, Цим горам довіку тут бути!
У кожнім з нас є часточка Творця, у кожнім Я є нота сфер небесних. В душі людській є щось від зим і весен, є власний хрест, котрий повинна нести, і Всесвіт весь, не знаючий кінця...
Така добра і повчальна казочка, навіть дорослим не зашкодить почитати, аби менше бешкетувати і більше робити добрих справ, за які їм будуть вдячні... Гарно, Наталю!
Слова душі моєї - наче дзвін, Що будить дух наш, приспаний віками, Їх сила з місця зрушить навіть камінь, Від неї все, що крила нам стискало, Зійде на тлін...
У мене трагізму вистачало аж по вінця, сподіваюсь, це вже в минулому... А Вам, пані Валентино, бажаю не зважати на ці "крихти" і берегти велике і справжнє!