* * * Ще вчора поряд йшли в коханні, В садах, що в квіти одяглись, - У час вечірній й на світанні Серця в обіймах заплелись. Та швидкоплинний час безжально Чуття розвіяв наче попіл І травень впав до ніг печально, Мов крах вишневої епохи. Стежини наші розійшлися: Моя в поля, де шепче колос, Де в хвилях жита розлилися Краса і воля, й вітру голос. Твоя – в міста, що груди тиснуть Тілами вулиць, скель-будинків, Які в туманах смогу виснуть І душу травлять змістом вчинків. Чому? Я знаю – мрій наївних Ти не сприймаєш, як не жаль. Тому і сплив той час чарівний, Тому й на серці знов печаль...
Хто тебе вигадав, Любове? Він божевільний був, мабуть. Це почуття таке чудове, Але й отруйне, наче ртуть. Від неї біль і насолода Сплелися міцно у клубок. Любов – підступна нагорода, Красивий з терня нам вінок. Мабуть, ти створена поетом, Що теми вичерпав усі. Навік залишишся секретом Глибин непізнаних душі. Хто тебе вигадав, незнана? Ніколи це не взнаю я. Ти – найсолодша з всіх омана В пустелі нашого життя...
Як серце й душу відучити Про тебе мріяти у снах? В жалобі скрипки не любити Мелодій дивних? – Наче Бах? Я їх люблю, немов то Ти, Немов то Ти мене вітаєш І гами линуть з висоти... Ой, як ти, скрипко, гарно граєш! Як ніч, що стомлена сіяти, Як місто вимите дощем... Навчи кохання так же грати, Зігрій нас зоряним плащем. Як серце й душу відігріти Від льоду болю і образ? Навчи кохання лиш радіти, Щасливим бути... Хоч би раз...
Виринають картини минулих пожеж, Що в душі вирували до нині. Та, здається, минуле насправді без меж, Бо ніщо в цьому світі не гине. Що було – не пройшло, все живе до сих пір, Що прожито – не кануло в Лету. Хоч лягають на серце, немов на папір, З кожним днем все нові силуети. Та минулі картини не вицвіли ще, Навіть з плином часу не зтьмяніли, І вчорашнє кохання не змито дощем, А, здається, ще більше зміцніло. Хоч від болю й образ нині ходиш в журбі І зів’яли надії, мов квіти - Завдяки почуттям, що живуть у Тобі, Не дозволиш душі скам’яніти!
В кришталевому блиску краплинами Ще відлунює постать дощу, Що на схід полетів за хмаринами... В них я душу свою полощу... В кришталевому блиску сльозинами Ще відлунює постать любові, Що стряхну з парасолі краплинами Й обірву у душі на півслові...
Послухай дощ - шепоче щось, немов Бажаючи достукатись до серця, Й схололу без любові в жилах кров Роздмухати, мов вітер тло озерця. Послухай дощ - він змиє пелену, Що на душі безмовно сумом висне, Під нею враз надії промінь блисне, Всі почуття пробуджуючи з сну. Послухай дощ - а раптом скаже він, Кого ж тобі впустити можна в душу, Щоб жити захотілося ще дужче Й печалям всім поставити заслін. Послухай дощ - під серця твого стук, Здається, хоче він налаштуватись, Аби любов зродилась в нім крилата І стерла з серця тіні від розлук...
Де дощі – там думки ностальгійні... Ностальгійні думки – неспокійні – Про далекі роки мелодійні, Про кохання п’янкі, непостійні...
Ностальгійних думок частота – Мов птахів лісове різнопір’я, Мов далеке незвичне сузір’я... Мов безбарвна палітра листа... Ностальгійний туман огортає, Через час у минуле вертає... Майже поряд із ним я живу. Й ностальгія – це сон наяву?
Ностальгія, неначе забуте обличчя, Розрива мене навпіл своїм протиріччям. Зрозуміти не можу твого я польоту... А дощі крапотять – то така їх робота: Тлінне все повідносять, відметуть суєту... Ностальгія ж голосить в майбуття висоту...
Небеса. Кохання. Ностальгія. І солодкий хміль від почуттів. День вчорашніх пристрастей зотлів Не до тла, він досі душу гріє. Ностальгія – пух пташиних крил, Що вітри роздмухають в безмежжя. Не приймеш в любові ти обмежень, У її загорнешся покрив. Ностальгія, солодко і гірко Водночас, що більше - не збагнуть. Та в душі ще досить є вогню - Вже на обрії знов видно щастя зірку. Хоч душа згубилась поміж рим, Між світів, землею й небесами. П'єш кохання спраглими вустами - Може, так задумали згори?...
Дні летять, спливають ночі, За роками рік, віки, Десь вода каміння точить, Десь міняє береги. Все проноситься миттєво. Літо, зими – дивна гра. Додається в давнє древо Кілька помахів пера. Все міняється щоденно, Щосекунди. І в цю мить, Придивися, як невпинно Час за стрілкою летить. Тільки ми, із плином часу, Накопичуєм думок, Що проносять нас по трасах Сотень зоряних стежок.
Все минає: і будні, і свята, І хвилини щасливі й сумні. Тільки спогадів в мене багато, Мов картин на музейній стіні. Все минає: і радість, і горе, І ненависть, і навіть любов. Все поляже у пам’яті море, Щоб колись відродитися знов. Все минає, проходить, щезає, Та й життя дуже скоро промчить. Лиш душа моя все пам’ятає - Кожен день, кожен крок, кожну мить... Час проходить і зцілює рани Нам від зради, журби та образ. Тільки кригою серце не стане, Доки в ньому вогонь ще не згас!
Чи не мотив цих слів печальний Мені навіяв смуток давній? Він кличе, плаче і сумує, Зі мною поруч заночує... Гарний, якщо можна тільки так сказати, твій сум, Ігоре.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
leskiv: Дякую за коментар. Вони не дурні, їх так "оболванила" їхня рашистська пропаганда,що витверезити їх можна лише з допомогою зброї. Інакше не зрозуміють, не дійде. Це як у фашистській Німеччині
та
у Вас 
1
