Це тому, що я також не можу зараз зліпити свої думки до купи, занадто багато болю... з одного боку хочеться багато про це писати, та водночас - не хочу у світ випускати таку тужливу енергію, хочеться ділитися зі світом тільки світлою енергією любові... та на жаль, не виходить...
Цього вірша було присвячено одному чоловікові після 60, який вперше пізнав смак кохання... А нашим поетам, яким трішки за 50 і які скиглять, що вони "на схилі" - варто взяти його на озброєння!
Які там "схили літ"? - До них ще йти багато, Не весь злетів твій цвіт І серце прагне свята! Буває важко всім, Зневіра душу теше - Радій земній красі І прагни нових звершень! Захекані вітри Хай серце не бентежать, Печаль з душі зітри - ВІД ТЕБЕ ВСЕ ЗАЛЕЖИТЬ!
Де блукає моя доля? У яких живе світах? Чи потрапила в неволю, Мов поранений той птах? Чи десь збилася в дорозі І піддалася журбі? Чи зневірилась у Бозі? Чи не зрадила собі? Доле моя, повертайся, Шлях до мене відшукай. Ти журбі не піддавайся І зневіру проганяй. Повертай до мого дому, Доле моя, повертай, Бо без тебе щастя в ньому Я не матиму, і край!
Справді, кожен за своє, Лиш за власну шкіру. Хто ж тенета зла снує, В нас вбиває віру? Чи Лукавий із пітьми, Чи сама людина? Знаю лиш - покірно ми Йдемо в домовину... В невідомість робить крок Людство наше хворе. Лиш Поет, немов пророк, Зазира крізь морок...
Та хай йому буде, як відчувалося - так і писалося, тоді на душі не було мелодійно...( можеш запропонувати якусь заміну). А взагалі, я спеціально не підшуковую рим і образів, просто записую свої відчуття і почуття, деколи навіть не замислюючись про написане, ллється собі і нічого тут не поробиш...
Межа між Тут і Там надто крихка, ніж ми собі уявляємо... допоки самі не станемо віч-до-віч з Нею... Важливо, що залишається у душі. Коли мене покличе знов його Величність, Візьму з собою лиш любов, йдучи у вічність...
Чом оповилась сумом, Україно? Чого земля від схлипувань тремтить? Здається, щось турбує батьківщину, Й нестерпний біль у грудях їй щемить. А сумно їй, бо мов голодні діти, Гриземось ми за кусень пирога, І всі собі щось прагнемо вхопити – Нам тільки власна шкіра дорога. Тремтить вона, бо чує час негожий У розбраті, що сіємо щомить. Ось народився табір знов ворожий, І знову голова чиясь летить. Погляньте, люди, що із нами стало - Манкурти, фарисеї... Хто ж ми є? Невже було нам горя надто мало, Що думаємо – кожний за своє?!
Дякую Вам! Цей вірш у 2004 році десятки разів звучав на велелюдних вічах Західної України... теплі спогади, та, на жаль, нині щемом відлунюють у душі...
«Україно, повстань!» – на вустах у народу, Що віками страждав, стоячи на колінах. Він неначе й отримав жадану свободу, Та тягар непосильний ще й досі на спинах.
“Україно, повстань!” – кожне серце волає, Що втомилось терпіти тиранів облуду. В кому дух український – той зміни бажає І без страху промовить: “Так жити не буду!”.
Україно, повстань! Скільки можна терпіти Над собою наругу своїх і чужинців? Досить нам вже у злиднях без просвітку скніти, Прагнем кращої долі, бо ж ми – українці!
Україно, повстань! Душу час воскрешати – Волелюбну й незламну вкраїнського роду. Нам свавіллю тиранів пора відсіч дати, Щоб нарешті вдихнути жадану свободу.
Бо як ні – будем вічно держава-руїна, Що загрузла у розбраті, злиднях й омані... Повставай вже нарешті, моя Україно! Позбувайся своїх ненависних тиранів!
Ніч пробила час для дива, Для містерій і для злетів. Суть жіноча є мінлива? - Вічна тема для Поетів... Погляд Жінки чарів повен, Проникає в саму душу, А жіноче ніжне слово Навіть камінь з місця зрушить! Квітне місяць срібно-срібно, Манить душу в небовисі. Якщо Ти до злетів здібний - В сяйві Жінки розчинися!
Так легко і ніжно написано, аж літом повіяло! Мені лише в останньому стовпчику у другій строфі бракує одного складу. А якщо так - Ми прощалися ранком осені, коли вітер грайливо посвистував, обірвалось кохання скошене - Ти в тумани пішла падолистові...
Біля водоспаду, у високих горах З рук моїх живицю Ти з коханням пив. Пив і мовчки слухав, що вуста говорять, Бо на них давно вже спокій свій згубив. Я ж до Тебе стиха, Любий, промовляла: "Вже Тобі від мене не втекти, повір!". Я це говорила, хоч сама не знала - Бути нам з Тобою всім наперекір... Цілував Ти руки, випивши живицю, І вуста медові й очі цілував. Нам співали гори повінчальну пісню, Водограй, мов батько, щиро промовляв: "Хай не роз'єднає вас розлука й горе, Хай не розлучають люди вас повік. Де б ви не зостались - пам'ятайте гори, Що дали вам щастя і безсмертя сік!". ...Біля водоспаду, у високих горах З рук моїх живицю Ти з коханням пив...
Не знає сорому любов, Коли вирують почуття. Ось знов пульсує в скронях кров, Ти знову мій, а я – твоя! На крилах мрії полечу У світ, в якому ти живеш. Любовне зілля досхочу З Коханим питиму без меж. Любов вогнем в мені горить, До Тебе прагну я чимдуж. Нехай триває вічно мить Єднання тіл і спраглих душ! Це божевіллям є, мабуть, Та почуття сильніш мене. Я пізнаю любові суть, Коли з Тобою ми – одне...
Не вір мені, як в відчаї чи горі Тобі промовлю: ”Більш не приходи...”. Не вір у час відливу зраді моря – Воно до берега вертається завжди. Я знов сумую й пристрастю палаю І серце без вагань Тобі віддам. Я – наче хвиля, завжди повертаю, Щоб в ноги впасти рідним берегам. Я прагну доторкнутися до мрії, Крізь вир світів до неї вперто йду. Постань для мене берегом надії, Чекай мене: я хвилею прийду!