Минулого року у нас у Львові відбувався всеукраїнський марафон на захист рідної мови, з"їхались поети й письменники зі всієї України, аби підтримати рідне слово, була трансляція на весь центр міста, я там цього вірша також читала, нині ж він актуальний значно більше... Це справді болить...
Мистецтвом перевтілень не лиш одні жінки Спроможні володіти, не вір у ці казки! Мінливість - дивна риса людського є єства: Хтось народився лисом, хтось вічним є артистом... Та справжність - все ж талант!
Ну, щодо оцінок можна й посперечатися, різні почуття можна вкладати у рядки, комусь вони до вподоби, а комусь навпаки... А вірш давній, коли побачила тему конкурсу - він мені одразу пригадався...
Я гадаю, що мало бути "не застаріле тіло", "та й" пишеться окремо.
І руки не шершаві, І серце не зболіле, Думки не у державі, Не застаріле тіло, І погляд не крикливий, Душа ще не змарніла, Мій голос не журливий - Бо ти лиш заясніла!
Дякую, пані Катерино! Коли мені добре, я не пишу, ось так і в даному випадку. А вірш давній, він є у збірці. Щодо останнього рядка - всюди по сім складів, лише в останньому куплеті шість...
Все минає - і будні, і свята, і хвилини щасливі й сумні, В нас лиш спогадів завжди багато, мов картин на музейній стіні. Все проходить, і літо минає, та й життя дуже швидко промчить, Лиш душа в вічних пошуках раю закарбовує в Вічності мить...
Так, душі чутливій знов нема спокою - Знов душа поета лине за рікою, За вітрами в небо прагне полетіти, Впасти з хмар дощами, все покрити цвітом, Вмити спраглі душі в росах світанкових, Малювати дійсність в барвах веселкових, У серцях схололих розтопити кригу І навік лишитись словом в вічних книгах...
Розквітли десь тюльпани, І маки, і мімози, Не зажили ще рани, В душі вирують грози. Все покололи, здерли У серці квіти дивні, Ті рози ще не вмерли, Шипи в них агресивні, Пороздирали душу, Мов у гаю злі терни. Свій біль ніяк не зрушу І часу вже не верну!
В небі травневім гроза розгулялася, Громи свої вивергаючи в світ, Гіллям вона так захоплено гралася, Що поламала чимало суцвіть. І твоє серце, грозою розбурене, Вирватись прагло на волю чимдуж. Вітер мелодії грав так зажурено, В душу твою пролізав, наче вуж. Серденько птахою в грудях забилося, Злякане й болем пронизане вщерть, Хід сповільнило, на мить зупинилося, Начебто близько побачило смерть... В небі травневім гроза оселилася, А у душі твоїй – вічна печаль. Може, гроза тобі тільки наснилася, Але твій смуток реальний, на жаль...