Спочатку для мене це був просто вірш. Моя мама трішки не заплакала, коли прочитала його. Бабуся теж не втрималася. Не знаю, як Ви, але для мене він щось все-таки значить, як і всі мої вірші. але це якийсь особливий. Але не знаю, чому. Можливо тому, що в ньому трішки боягуства, трішки християнства і знедоленості. Рішати Вам.
Ти подаруєш чорні вервиці І пом'янеш за Псалтирем. Кудись поїдеш і повернешся, У те, що звуть монастирем. Святі підрясники і мантії, Єпитрахилі і хрести хіба дають якусь гарантію Без власних спроб когось спасти. А завтра - послухи виснажливі, I вкотре - докір без вини. На Образ глянеш і відрадливо Шепнеш: спаси і сохрани! Укелії - свіча, як терниця, I тверде ліжко, й благодать, I у куточку - чорні вервиці, Які ти будеш дарувать.
Цвітуть бузки рожеві і червоні, Як і колись, як сотні, сотні літ. І в ніжному, духмяному полоні, Неначе вперше, завмирає світ. І щовесни в травневі дні погожі На Ніколая розквітуть бузки, Заходять в дім і в храм творіння Божі - Вологі і холодні пелюстки. І я прошу вас, рідні, друзі милі, Коли я відійду через роки, Поставте хрест дубовий на могилі, А поруч посадіть мені бузки.
