(жіночий лист) «Як швидко повз нас проносяться роки, день змінюється іншим, проте всі приємні дрібниці спливають все рідше. Пам’ятаєш жовтобоку синичку, що пурхала біля нас, розчепіривши крильця? Як вона нас уважно розглядала, та як і ми, раділа весні. Пам’ятаєш? Всюди
Благослови, Господь, наш кожен крок, По травам у росі легенько так… Дай, Господи, нам свій новий урок, Серцям обледенілим нашим знак... Так, щоб в путі своїм не оступились, Забувши про першопричину… В пітьму пустот не провалились, Не живучи, побачивши кончину… Спаси нас, Господи, спаси і вбережи, І засвіти ще маячок бажання… На нашу пристань, Господи, вкажи, На беріг… де живе тепло кохання.
Валерій Сіднін народився 1955 року, м. Баку. Закінчив філологічний факультет Кіровоградського педінституту. Вчителював, змінив чимало професій. Вірші пише з дитинства російською й українською мовами. Друкується з 1973 року в періодиці, колективних збірках. Є автором двох книжок поезій російською мовою: "12-й километр", "Диаграмма", К-д та "Улитка на лезвии", "Факт", Київ. З 1999 року є членом АУП (Асоціації українських письменників). Мешкає в Кіровограді.
А ти пам’ятаєш той вечір, Умитий травневим дощем? Десь там соловейко щебече, Колише бузковим кущем… Тоді, коли ти серед ночі У темінь за рогом зникав, Намисто сльозинок дівочих, Мій досвід жіночий, низав... У спогади рину щоразу - Твій голос у трубці звучить, Та в серці ти маєш образу, Не можеш її відпустить...
А осінь з хитрою таємністю Нас вабила своєю стиглістю, Сонети гарні нам писала І нишком срібло дарувала… Чому тепер не віриш істині, Що почуття мої є чистими? Живу порожніми я мріями, Тішусь можливими надіями… Я - не свята, і я - не вічна, Але я з нелюбом не вінчана І я ще вірю в неминучість Того, що буде наша зустріч…
Не забути мову твоїх рук! Кожен дотик говорив мені: кохаю, Пульс частішав і у скронях стук - Насолоду цю я пам’ятаю. Ті щасливі вогники в очах, Що глибокими озерами манили, Голос твій, що впевнено звучав - Моє серце навік полонили. І лише один невірний крок, Оступилась молодість весною, Обірвавши щастя ланцюжок - Розвінчала доля нас з тобою. «Як же пізно, як несвоєчасно...» - Через низку літ почуті ці слова. Що подіяти, моя любов не згасла, Вона справжня, а тому – жива!
Я колись тобі подобалась. Може, навіть любив мене ти. Та скотилося сонце за обрій, Захопивши кохання в тенета. А світанків уже промайнуло... Та ні слова більш не сказавши, Все найкраще, що в мене було, Із тобою пішло назавжди. Але до сих пір пам’ятаю Твої сильні та ніжні руки, І від серця слова зізнАння, І палкі твої поцілунки. Я колись тобі подобалась. Може, навіть кохав мене ти. За своїм коханням, за обрій У твої я лечу тенета!
