| З уроків життя Хочу розповісти про один епізод із свого дитинства, який став мені дороговказом на майбутнє. В хаті, та не тільки в хаті, всі ми між собою говорили по-українськи, тобто говорили мовою нашого села і нашого рідного Надсяння. Та всі наші люди між собою говорили по-своєму. Ніхто не розмовляв польською мовою. У сім років я пішов до школи. Зрозуміло, польської, бо наших тоді і довго пізніше не було. В школі я навчався з дітьми, які вважали себе поляками, хоч їх батьки були, як то вони про себе говорили, „з-за Буга”. А точніше, вони були з-за Сяну – з Тернопільщини та Івано-Франківщини. Отож і почав приносити додому чимраз більше польських слів. Батьки не раз було казали мені, щоб я в хаті не говорив польською мовою, бо ми – українці, не поляки. Та все-таки я більше і більше тих слів, не милих батькам, до хати приносив.
Одного разу я підійшов до тата і висловив якесь прохання польською мовою. Тато саме працювали біля хати і на моє прохання жодним словом не відізвались. Я заговорив до них вдруге і втретє. А вони все мовчать. Я скоро забув про те і побіг до ровесників бавитись. Проминуло трохи часу, і знов я підбіг з проханням до тата. Черговий раз заговорив до них польською мовою. А вони як не чують. Тоді я подумав: щось тут не так. Тато, який досі стільки зі мною розмовляв, розповідав силу цікавих речей, різних казок, раптом перестав зі мною говорити. Ще вчора брав мене і садовив на коліна та співав пісень. І раптом замовк. Я побіг до мами, яка в хаті варила обід. Питаю її: „Мамо, чому тато зі мною не хоче розмовляти? Я до них звертаюся, а вони як би мене взагалі немає.” А мама на це: „Тато тебе чує, тільки він тебе не розуміє”. – „Як то не розуміє? Та я говорив до нього голосно та виразно”. – „Бачиш, ми всі між собою говоримо по-своєму, бо ми всі свої, ми українці. Ти мабуть не наш, коли в хаті до нас, а особливо до тата, говориш по-польськи”. Пригадую, що я тоді розплакався. Це мене так зворушило, так заболіло, що з того дня я до тата не говорив інакше як по-своєму. Я закінчив середню освіту. Працював на підприємстві, де були самі поляки. І коли бувало підійдуть до нас і заговорять до мене тато, то я розмовляв з ними тільки по-своєму. Так велося до останніх годин їхнього життя. Завжди тим, хто вирішував, якою мовою говорити, були тато. І хоч відтоді проминуло понад шістдесят років, я, коли розмовляю з своїми синами й онуками, не раз пригадую подію, якої ніколи не забуду.
Василь ШЛЯХТИЧ,
Польща
Другие материалы по теме
| 
у Вас 
0
