"Борня любові й смерті - це життя!" - одненька не спростована р'янь нами. Хіба жнива були?! Таке собі... жаття заблудлих колосків між бур'янами. І озирнутись нікуди. Куди?! І прихилитись - мов немає України. Є лиш оця "врем'янка" край Води. Хоча, здається, і Вода от-от одрине! "Прощаюсь, і прощаю вам усе..." А може, варто нас було би і проклясти, щоб озирнулися - куди це нас несе, де дурня клеїмо, який вже "клеїть ласти"?! Хіба колись ти мислив, що з братів, які злетяться зі всієї Висі, за все твоє - чим жив, чого хотів, проголосують "цілих" двадцять вісім?! Такий був "з'їзд"... Останнього рядка нема у віршах, та його й не треба, якщо уже й "горілка не така", бо не співається уже і простонеба. Дивлюсь у дзеркало, й теж бачу там бомжа, пролетаря з талантом пролітати... Уміння годуватися з ножа нам не дали ні Бог-Отець, ні тато. А все-таки... яка ж у всьому суть (не "шкурна правда" і не "право шкурне")?! Ми ідемо вже... Так тому і буть! Суть в тому, що... хоч совість ще - не курва! В сад вийшов ось я, мовив: "Талалай", -
схлюпнувся наостанок слізним сплеском.
Луна аж захлинулась "А-а-ла-а-ла-а!!!"
по-чесному - пречисто і вселенсько. Як хочеш, то і я прощаю всім пречисто і вселенсько, і все чисто. Лишається нас цілих двадцять сім за наше заступитися колись-то...
