Я - чоловік, мені 47 років. Десь після 30-ти років став помічати, що заміжні ровесниці-жінки страждають через зникнення любові... Тоді й народився у мене вірш "Жінка бальзаківського віку".
За освітою я юрист, психолог та викладач. Працюю у сфері сімейного права. Майже щодня стикаюсь з людськими драмами..
Уривок з вірша:
Це ще не скоро - жіноча осінь, Ще пишне літо голубить зір. А серце - плаче, любові просить: Де ж мій ласкавий і ніжний звір?!
Здавалося, усе усталене і вічне: всі істини «давно спресовано в брикет»… Коли ж погас туман, і світ сяйнув у вічі, ти раптом зрозумів: «Усе таке крихке!» Розгублено стоїш, без прав душі відвести. У чім твоя вина – ти ж все віддав сповна? Та чуєш, як гуде смарагдовий цей бескид, і як бринить основ дзеркальна площина, виштовхуючи суть рубіново-криваву нуртуючих в огні жертовному глибин. Тобі іще іти у ці грімкі заграви… Тобі резонувать на цей вселенський дзвін! Природі (на чутті!) відмовиш у всесиллі. Піднімешся навпрост, чигаючи з-за хмар – як можеться орлам тримать ударну хвилю. І ще відповіси ударом на удар! І дивом воздаси ще Космосу за диво! Тобі пора у путь. Покайся і виходь. Ти – становий титан, герой, трибун – Людина – єдине, що створив єдиного Господь на п’ятий день буття, уже коли смеркалось, набувши перед тим уміння і знання. Борися і твори! Пробачиться зухвалість, і сумніви, й страхи, й натхнення навмання.
