"Мій друже, знаєш, там було простіше Всі вороги на іншій стороні," Ці слова не раз приходилось чути від тих хто воював і тоді, і тепер, і це легко зрозуміти, адже війна ділить всіх на наших і ворогів. Там тільки два кольори чорний і білий, а потрапивши в гаму всіх фарб - людина губиться, бо в ній живе та підозра з якою він звик жити на війні і, не побачивши тих омріяних змін, втрачає віру.
"Взагалі, дуже страшні часи тоді були!" Коли так говорять, то мені чомусь стає смішно, адже я живий свідок тих часів і якщо Вам так кортить називати людей "мерзотниками", то прирахуйте і мене туди, бо я завжди кажу, що жила при комунізмі, хоч в партії ніколи не була. Важкими часи були після війни, коли проходила колективізація, коли Росія нас, так сказати, анексувала і встановлювала свою владу. Все це перенесло старше покоління, а мого покоління ще не було, або було дуже маленьке. Із дитячих літ, десь років 5 мені було, то батька ще викликали до КДБ на допити і мама часто плакала, і тихцем між собою вони про щось говорили, але рік за роком все стихло, і,може, боліли їхні серця, та жити треба було і вони мусіли прийняти ту владу, хоч старалися не святкувати нею встановлені свята. Коли я пішла у перший клас, то взагалі все утихло і життя йшло своїм чередом. Село стало підійматися, люди стали добре заробляти. Відбудовувалася ферма, будувалася нова школа, бо стара, церковно- приходська вже не вміщала дітей і нам приходилося вчитися по хатах. В село приїжджали цілі театри з виставами, пересувні кінотеатри, хоч був свій клуб, де крутили фільми. Не пам'ятаю, щоб були якісь заворушення, а незадоволення, як і виникали, то на зборах села, де вирішувалися всі питання. Мої батьки теж побудували собі дім, бо були із багатодітних родин і жити разом з родиною не могли. До того ми винаймали дім. Нова школа була велика, тепла і красива. Восьмирічка в якій було навіть по два класи дітей, а зараз, сестра розказує, що п'ятеро дітей у класі. Середню освіту я здобувала в районі, де по бажанню були гуртожитки чи хто винаймав квартиру, а мені було близько, всього 6 км, то я добиралася автобусом, благо дорога тоді була ще нова, хоч тепер її теж обновили за новими технологіями, траса Франківсь- Львів. Коли вчилася в училищі, одержувала стипендію. Вийшла заміж. З роботи чоловіка, який працював на Буштинській ДРЕС, виділили нам однокімнатну квартиру, через два роки сім'я виросла і ми переїхали у трикімнатну квартиру. Скільки себе пам'ятаю не відчувала голоду чи недостачі. На столі завжди було м'ясо і масло, не кажу вже за хліб. Менший син родився дуже хворобливим, то до двох років я не вилазила із лікарень і все це без копійки грошей. За якісь хабарі я і не чула, а Ви кажете...
0
').addClass('report-spam-working');
uCoz.spam.report(scopeID, messageID, notSpam, function(response, context) {
context.elem.text('').removeClass('report-spam-working');
window.console && console.log && console.log(response); // DEBUG
response.warning && window.console && console.warn && console.warn( 'uCoz.spam.report: warning: ' + response.warning, response );
if (response.warning && !response.status) {
// non-critical warnings, may occur if user reloads cached page:
if (response.warning == 'already_reported' ) response.status = 'message_spam';
if (response.warning == 'not_reported' ) response.status = 'message_not_spam';
}
if (response.error) {
context.target.html('