Тужливий вірш. Кожен проходить свій шлях йому наділений, але життя, як і наші душі - це така штука, що ніколи не закінчується, а тільки вдосконалюється на кожному зробленому витку свого творення.
"бій копит клепсидра часу зорі збиті з ніг не спи б’ється в маминій утробі первісток іще сліпий"
Цей вірш мені здався віщим тому, що ми живем на межі двох світів і Земля готується до народження Нового світу. О, якби хотілося вірити, що ми вб'ємо в собі раба.
Дуже гарно, п. Оксано, у вірші переплітаються долі і емоційність подруг. Душевно звучать ось ці слова: "Розгубила ромашка пелюстя-слова. Тільки лебідь, Чорний лебідь, як осуд, як вирок і плата за гріх." Кілька слів хочу сказати за фразу, яку мені приходилось обговорювати із дуже стареньким священником, що мені дуже запам'яталось, а фраза Ваша:"так за віщо ж розплата?!" Якщо коротко, то все, що на землі і ми, від Бога, і все життя наше розписане ще до нашого народження, то ж все, що ми проходимо в житті - Богом назначене, і коли ми ставимо питання "за що?"- ми ставим під сумнів діла Творця нашого, що є абсурдом. Мені було рекомендовано забути цю фразу, бо те, що ми сприймаємо, як негатив дається нам, суто, для нашого блага.