ПОПЕЛЮШКА 6

Жінка, яку він обрав, напочатку, заповнила життя його радістю. Набагато молодша від нього, тиха, лагідна, не норовиста, по-своєму турботлива, теж, як і він, чогось натерпілася, хоч і з інших причин, том він гадав, що усе майбутнє життя пройде у них у злагоді і любові, так спочатку і було. Усе вони робили разом, усім він із нею ділився, а вона слухала і ніколи не перебивала, та пізніше помічати почав, що усі його слова вона крізь вуха пропускає, а у думках у неї щось своє, що вона при собі тримає. Таке відкриття було для нього неприємним, та він не замислювався над цим — занадто багато справ і усюди потрібно встигнути. Хата, діточки, живність мала й велика, — це у власному господарстві, а у МТС — будівництво нових майстерень, їхнє обладнання, поточний ремонт тракторів, сівба та збирання, де він брав участь для додаткового заробітку. Часу зайвого зовсім не було, тому й роздуми не дуже допікали.

Таке тривало кілька років, та от усе стало якось налагоджуватися: і хата-красуня всім на подив, і діточки з пелюшок повилазили, на ніжки стали і побігли, теж менше клопоту, і майстерні-будови обладнано, і він там не ким-небудь, а бригадиром. З'явився вільний час, — його треба було якось використовувати. Ну, перш за все, — книги, його вічна любов. Швидко велика влаштована у стіну шафа була майже заповнена, книжки в ній стояли різні: вузівські підручники, технічні довідники, курси з фізики та математики, шахова література, кілька монографій, присвячених агрономії та тваринництву, популярні з різними порадами. Про жінку він також потурбувався: дістав, хоч і важко було, енциклопедію домашнього господарства, альбоми по в'язанню та шиттю. Діти, хоч і зовсім малі, не були ним обійдені — для них він приготував цілу бібліотеку повістей з малюнками та пригодами найдивовижнішими, а також більш серйозної літератури, яка могла стати в нагоді хіба що років через десять. Цим він не вдовольнився, а придбав ще багато передплатних видань різних авторів і окремих томів та безліч філософських творів, у яких і сам не дуже добре орієнтувався, але вважав, що з часом зможе опанувати і ці премудрощі. Отакі грандіозні плани були. Жага до знань вибухнула в нім з новою силою, та на ньому і замкнулася не було нікого поруч, з ким він міг поділитися своїми скарбами, посперечатися. Як був, так і залишився на самоті із своїми думками, а самотність поступово підточує будь-яку, навіть і дуже сильну людину, в неї розхитуються нерви, вона робиться прискіпливою до ближніх, сварливою, а іноді спалахує гнівом, не витримуючи нервового напруження. Йому треба було б жити у великому місті з великими можливостями спілкування, а у селі, заклопотаному важливими, але зовсім буденними, як на його погляд, дрібними справами, ставало все тоскніше й тоскніше. Отут і потрібна була б йому жінка-подруга, та в особі дружини він її не отримав. Що з меблями було розмовляти, що з нею. Мовчить та зітхає.

—   Ти про що?

—   Та то я так.

Ось і уся розмова. Він гадав, що поступово, починаючи з найпростіших речей, зможе привчити її до своїх думок. От хоча б до цих книжок по господарству, що він з такою любов'ю збирав. А вона подивиться і відсуне.

—   Я ж погано читаю.

—   А малюнки?

—   А хіба вони там є?

—   Та подивись — он скільки!

Перегорне і знову відсуне. Він все одно не відстає, бо впертий:

—  Дай,  почитаю?

Починає, та відразу й відчуває: не слухає вона, а мовчить просто із ввічливості. Витримає півгодини:

—   Ну, зрозуміла щось?

—   Та ні, дурна я, мабуть.

—   Та чому ж ти дурна?

—  І мати казали, і усі навколо, а тепер і сама бачу. Не витрачай на мене часу, давай краще вечеряти.

—  Ну, гаразд.

Ляжуть увечорі, руки під головою, вона поруч, а ніби окремо. Микола відкриває книжку. Довго читає, іноді прислухається до неї — дихання рівне.

—   Може, вже спить, — подумає. Та ні, про щось своє розмірковує, навіть губи ворушаться, а звуку ніякого, погляд нерухомий, застиглий.

—   Тобі не нудно?

—   Ні.

—   А про що ти весь час думаєш?

—   Та хіба ж я знаю про що, мигтить щось перед очима.

—   І розказати не можеш? Може, тобі почитати трішки, дуже цікава книжка — не відірвешся.

—   Ну, якщо так хочеш, почитай, я послухаю.

Відкриє на найцікавішому, читає з виразом, у лицях, аж у самого перед очима все мов живе. Втомиться, подивиться, а вона лежить повернута до нього, та погляд не на нього, а крізь нього. Тут уже гордість чоловіча: та що це таке насправді? Він старається їй догодити, розважити, а вона невдячна.

Закриє книжку, відвернеться і лежить, заплющивши очі, та вона до таких речей дуже чуйна — потихесеньку пригорнеться, потреться щокою об його плече, нахилиться до нього, подивиться у вічі, мовляв, не ображайся на мене, я ж не винна, і він враз охолоне і вже не ображається, а потім у них, як і в усіх, — пестощі та тихі зойки, щоб, не дай Бог, діточки не почули.

Отак вони і жили перші роки. Але вічно такі безсловесні стосунки не могли тривати. Поступово накопичувались і роздратування, і непорозуміння. Миколі потрібен був співрозмовник, а його не було. І кохання мовчки вже не задовольняло, як колись. Почали потрапляти у вічі різні дрібні недоліки, а при її вдачі їх чимало було: то дворічну Катрусю вчасно не переодягне, так цілий день у мокрому й бігає, поки на ній не висохне, то за курками не встежить, а вони до чужого города потраплять, сусіди в крик, то грядку почне сапати та покине десь на середині, а бур'яни так і лізуть, а то й ще гірше — розтопить піч, а заслінку відкрити забуде, вже диму повна хата, вже діточки очі труть та кахикають, а вона не помічає. Кинеться у серцях до неї:

—  Ти що, подушити нас усіх хочеш?

А вона очима блимає та тільки посміхається, мов у далеких світах усе десь блукає.

— Та схаменись уже! — крикне. — Прийди до тями, ти ж серед живих людей живеш.

А вона тільки:

      - Що, щось трапилось?

Микола плюне, закриє заслінку і піде геть, щоб очі не бачили. Може, цим би всі непорозуміння і обмежились, та прислали до їхнього села бібліотекарку нову, тридцятирічну жінку самотню, і з'явилася у Миколи перша співрозмовниця. Стали помічати люди, що дуже часто і подовгу буває там, та відразу все жінці і виклали. Вона до Миколи:

—  Ти що, мене з діточками покинути вирішив?

А вдача у Миколи запальна, як спалахне, то вже кричить перше, що в голову прийде:

—  А хоча б і так, то що? Вона жінка інтелігентна, не те, що ти, двох слів не зв'яжеш.

—я?

—   А то хто ж?