Жінка, яку він обрав, напочатку, заповнила життя його
радістю. Набагато молодша від нього, тиха, лагідна, не норовиста, по-своєму
турботлива, теж, як і він, чогось натерпілася, хоч і з інших причин, том він
гадав, що усе майбутнє життя пройде у них у злагоді і любові, так спочатку і
було. Усе вони робили разом, усім він із нею ділився, а вона слухала і ніколи
не перебивала, та пізніше помічати почав, що усі його слова вона крізь вуха
пропускає, а у думках у неї щось своє, що вона при собі тримає. Таке відкриття
було для нього неприємним, та він не замислювався над цим — занадто багато
справ і усюди потрібно встигнути. Хата, діточки, живність мала й велика, — це у
власному господарстві, а у МТС — будівництво нових майстерень, їхнє обладнання,
поточний ремонт тракторів, сівба та збирання, де він брав участь для
додаткового заробітку. Часу зайвого зовсім не було, тому й роздуми не дуже
допікали.
Таке тривало кілька років, та от усе стало якось
налагоджуватися: і хата-красуня всім на подив, і діточки з пелюшок повилазили,
на ніжки стали і побігли, теж менше клопоту, і майстерні-будови обладнано, і
він там не ким-небудь, а бригадиром. З'явився вільний час, — його треба було
якось використовувати. Ну, перш за все, — книги, його вічна любов. Швидко
велика влаштована у стіну шафа була майже заповнена, книжки в ній стояли різні:
вузівські підручники, технічні довідники, курси з фізики та математики, шахова
література, кілька монографій, присвячених агрономії та тваринництву, популярні
з різними порадами. Про жінку він також потурбувався: дістав, хоч і важко було,
енциклопедію домашнього господарства, альбоми по в'язанню та шиттю. Діти, хоч і
зовсім малі, не були ним обійдені — для них він приготував цілу бібліотеку
повістей з малюнками та пригодами найдивовижнішими, а також більш серйозної
літератури, яка могла стати в нагоді хіба що років через десять. Цим він не
вдовольнився, а придбав ще багато передплатних видань різних авторів і окремих
томів та безліч філософських творів, у яких і сам не дуже добре орієнтувався,
але вважав, що з часом зможе опанувати і ці премудрощі. Отакі грандіозні плани
були. Жага до знань вибухнула в нім з новою силою, та на ньому і замкнулася не
було нікого поруч, з ким він міг поділитися своїми скарбами, посперечатися. Як
був, так і залишився на самоті із своїми думками, а самотність поступово
підточує будь-яку, навіть і дуже сильну людину, в неї розхитуються нерви, вона
робиться прискіпливою до ближніх, сварливою, а іноді спалахує гнівом, не
витримуючи нервового напруження. Йому треба було б жити у великому місті з
великими можливостями спілкування, а у селі, заклопотаному важливими, але
зовсім буденними, як на його погляд, дрібними справами, ставало все тоскніше й
тоскніше. Отут і потрібна була б йому жінка-подруга, та в особі дружини він її
не отримав. Що з меблями було розмовляти, що з нею. Мовчить та зітхає.
—
Ти про
що?
—
Та то я
так.
Ось і уся розмова. Він гадав, що поступово, починаючи
з найпростіших речей, зможе привчити її до своїх думок. От хоча б до цих книжок
по господарству, що він з такою любов'ю збирав. А вона подивиться і відсуне.
—
Я ж
погано читаю.
—
А
малюнки?
—
А хіба
вони там є?
—
Та
подивись — он скільки!
Перегорне і знову відсуне. Він
все одно не відстає, бо впертий:
— Дай, почитаю?
Починає, та відразу й відчуває: не слухає вона, а
мовчить просто із ввічливості. Витримає півгодини:
—
Ну,
зрозуміла щось?
—
Та ні,
дурна я, мабуть.
—
Та чому ж
ти дурна?
— І
мати казали, і усі навколо, а тепер і сама бачу. Не витрачай на мене часу,
давай краще вечеряти.
— Ну,
гаразд.
Ляжуть увечорі, руки під головою, вона поруч, а ніби
окремо. Микола відкриває книжку. Довго читає, іноді прислухається до неї —
дихання рівне.
—
Може, вже
спить, — подумає. Та ні, про щось своє розмірковує, навіть губи ворушаться, а
звуку ніякого, погляд нерухомий, застиглий.
—
Тобі не
нудно?
—
Ні.
—
А про що
ти весь час думаєш?
—
Та хіба ж
я знаю про що, мигтить щось перед очима.
—
І
розказати не можеш? Може, тобі почитати трішки, дуже цікава книжка — не
відірвешся.
—
Ну, якщо
так хочеш, почитай, я послухаю.
Відкриє на найцікавішому, читає з виразом, у лицях, аж
у самого перед очима все мов живе. Втомиться, подивиться, а вона лежить
повернута до нього, та погляд не на нього, а крізь нього. Тут уже гордість
чоловіча: та що це таке насправді? Він старається їй догодити, розважити, а
вона невдячна.
Закриє книжку, відвернеться і лежить, заплющивши очі,
та вона до таких речей дуже чуйна — потихесеньку пригорнеться, потреться щокою
об його плече, нахилиться до нього, подивиться у вічі, мовляв, не ображайся на
мене, я ж не винна, і він враз охолоне і вже не ображається, а потім у них, як
і в усіх, — пестощі та тихі зойки, щоб, не дай Бог, діточки не почули.
Отак вони і жили перші роки. Але вічно такі
безсловесні стосунки не могли тривати. Поступово накопичувались і
роздратування, і непорозуміння. Миколі потрібен був співрозмовник, а його не
було. І кохання мовчки вже не задовольняло, як колись. Почали потрапляти у вічі
різні дрібні недоліки, а при її вдачі їх чимало було: то дворічну Катрусю
вчасно не переодягне, так цілий день у мокрому й бігає, поки на ній не висохне,
то за курками не встежить, а вони до чужого города потраплять, сусіди в крик,
то грядку почне сапати та покине десь на середині, а бур'яни так і лізуть, а то
й ще гірше — розтопить піч, а заслінку відкрити забуде, вже диму повна хата,
вже діточки очі труть та кахикають, а вона не помічає. Кинеться у серцях до
неї:
— Ти що, подушити нас усіх хочеш?
А вона очима блимає та тільки посміхається, мов у
далеких світах усе десь блукає.
— Та схаменись уже! — крикне. — Прийди до тями, ти ж
серед живих людей живеш.
А вона тільки:
- Що, щось трапилось?
Микола плюне, закриє заслінку і піде геть, щоб очі не
бачили. Може, цим би всі непорозуміння і обмежились, та прислали до їхнього
села бібліотекарку нову, тридцятирічну жінку самотню, і з'явилася у Миколи
перша співрозмовниця. Стали помічати люди, що дуже часто і подовгу буває там,
та відразу все жінці і виклали. Вона до Миколи:
— Ти що, мене з діточками покинути вирішив?
А вдача у Миколи запальна, як спалахне, то вже кричить
перше, що в голову прийде:
— А
хоча б і так, то що? Вона жінка інтелігентна, не те, що ти, двох слів не
зв'яжеш.
—я?
—
А то хто
ж?
|