ПОПЕЛЮШКА 5

потім уже і до технікумів, та ні — перед ним була міцна стіна, і жодної щілини не проглядалося у ній, тут він уже вдруге в житті зірвався. А почалось, як завжди у таких випадках, з малого, — сідаючи вечеряти, випив чарку, щоб не так сумно було на світ дивитися, та скоро замало стало тої чарчини, потягло до другої і не помітив, як і вранці похмелятися став, і в обідню перерву потай від начальства пляшку найдешевшого вина висмоктував, бо на щось ліпше не вистачало грошей. На все це начальство дивилося спочатку крізь пальці, ну, тхне від наладника спиртним, то й що? Це раніше трохи дивно було, як не тхнуло. Потім придивилися, а він уже на ногах ледь тримається,

—   так і хилить його в усі боки, сказали:

—   Ти, Миколо, дивись, як би в халепу не вскочив, ми ж за тебе відповідальність несемо.

—    А хіба я щось не так роблю?

—    Та ні, поки усе так, та чи надовго у такому стані тебе стане

—   стриманішим треба бути, ми теж не ангели, але ж міру знаємо. Попереджаємо тебе по-товарицьки: зупинись, бо далі прірва.

Пообіцяти — пообіцяв та в руках себе не втримав. Почали проробляти, а тут ще до міліції потрапив, підібрали непритомного просто на вулиці. Як би вдачу не таку мав, може, вмовили б, і хлопці добрі підібрались, та й заробіток навряд чи такий де знайдеш, але вже уродився таким, — ні в кого нічого не попро­сить. Сказали: «За власним!» У той же день заяву написав і віддав. На тому і скінчилося його життя у місті. Повернувся до матері в село, а там відразу й узяв себе до рук, може, обставини змінилися, а може, сам організм на власний захист став, бо більше так тривати вже не могло. Через місяць його вже й пізнати неможливо було: чистий, охайний, обличчя набуло свого звичайного кольору. Подивився у дзеркало: «Можна і до праці, вигляд мій тепер нікого не злякає». Швидко і місце знайшлося непогане з добрим заробітком, а те, що не у своєму селі, його більше влаштовувало, вдома багато хто продовжував на нього з підозрою дивитися: чи не вихопить раптом з-під пахви шмайсера та не засадить у когось увесь магазин.

Так він і опинився у квартирантах у батька нашої героїні і невдовзі одружився з нею.

«Ой, і добре та недовго ми жили!» — радісно згадує стара та відразу ж і зітхає, а потім вона у журбі заплющує очі і хитає сивою головою. За цей час і діточок народила, і господаркою власної садиби стала, і навіть причепурилась, бо гроші в хаті велися — заробляв Микола добре. Та в один з днів все шкереберть пішло, знов

 хтось доніс, і закрутилися жорна. Їй би поруч з чоловіком стати, затулити  собою або хоч пригорнути у важкі хвилини, а вона перелякалась ще більш за нього і застигла з порожніми очима і холодним серцем.

           - А як було не лякатися? — з жахом згадує вона.

І прилюдні збори, і допити у місті, і підписи під різними паперами, в яких вона-нічого не розуміла, але повинна була нести відповідальність аж до ув'язнення.

— Ви розумієте усю важливість цієї справи? — питав у неї слідчий у великій майже порожній кімнаті. — Ви повинні усвідомити, з ким ви, на якому боці. Чоловік ваш добре прихований ворог, здатний на будь-який страшний злочин, він маріонетка у руках західних розвідок, у будь-який день йому може надійти наказ: вбити, підірвати, отруїти. І будьте певні, він виконає його. А ви і діти для нього просто ширма, він не любить вас, він взагалі нікого не любить, він тільки ховається за вашими спинами, бо йому так зручно.

Вона сиділа мовчки і не заперечувала цим страшним словам,  не відкидала паперів, а підписувала, не знаючи їхнього змісту.

Ой, не треба було йому залицятися до неї, а їй зв'язувати з ним свою долю. Різні вони були і несхожі. Вона, мов рослина, поринута у власні думки і мрії, які б навіть, хоча б і хотіла, не могла висловити, надати їм словесної форми. Вона зливалася з природним світом, була невід'ємною частиною його, а світ людський, що оточував її, завжди здавався ворожим і незрозумілим, вона терпіла його, бо інакше як же і жити, та ніколи не сприймала, не вважала його своїм. Недарма гримала мати на неї, недарма висміювали подружки-однолітки, недарма бригадири, до яких її посилали працювати, безсило опускали руки, не знаходячи шляхів до контактів: річ у собі, що там робиться у тій голові — невідомо, і достукатись чи докричатись неможливо. Увесь час треба підштовхувати, нагадувати, а як залишиш її одну — усе, замкнеться у собі, а про всі накази чи прохання забуває. А у Миколи вдача зовсім інша, — теж мов не від світу цього, теж мрійник, але мрії його завжди конкретні, виважені і, як до інших донесе, то й інші починають жити ними, інженер божою волею із блискавично швидким розумом, дослідник, що примічає всі тонкощі справи, може корегувати роботу у потрібному напрямку і вдосконалювати її прийоми та методи. Коли б інші умови йому, то як би розквітнув його талант, скільки б корисного і потрібно­го зміг він зробити, яких учених ступенів досягти. Та ні, не судилося, простий механізатор — от і усе. Образливим, мабуть, здавалось йому власне становище, та гордий був, нікому ніколи не скаржився, і десь жорстокий усередині був, непримиренний, здатний, якщо треба, йти до останнього, а м'якості вдачі не розумів і вважав слабкодухістю.