Середню школу він закінчив колись добре і в армії
дечому навчився, коли в артилерії служив. Усі викладачі завжди вирізняли його
із загалу і радили вчитися далі. Та хіба в нього для цього був час у ранні
літа. А там служба в армії, війна, багаторічні поневіряння. І ось майже у
тридцять, він вирішив: чи тепер, чи вже ніколи. Готувався вперто, цілий рік, а
виявилось, марно, навіть документів не взяли, завернули з порогу:
— Вам
учитися!? Та хто ж дозволить? З такою анкетою? І навіть, як дозволять, та хто ж
це візьме на себе відповідальність поставити вас на керівну посаду?
— Та
я не для посади вчитись прийшов, — ледве стримуючись, казав він, — я для себе,
хочеться мені до знань прилучитися, диплом не потрібний — тільки знання.
Допустіть, я підготувався.
Та де там — замахали руками і вказали на двері. Він не
здавався, Ще ходив без усякої надії до педінституту і навіть до університету, а
потім уже і до технікумів, та ні — перед ним була
міцна стіна, і жодної щілини не проглядалося у ній, тут він уже вдруге в житті
зірвався. А почалось, як завжди у таких випадках, з малого, — сідаючи вечеряти,
випив чарку, щоб не так сумно було на світ дивитися, та скоро замало стало тої
чарчини, потягло до другої і не помітив, як і вранці похмелятися став, і в
обідню перерву потай від начальства пляшку найдешевшого вина висмоктував, бо на
щось ліпше не вистачало грошей. На все це начальство дивилося спочатку крізь
пальці, ну, тхне від наладника спиртним, то й що? Це раніше трохи дивно було,
як не тхнуло. Потім придивилися, а він уже на ногах ледь тримається,
— так і хилить
його в усі боки, сказали:
— Ти,
Миколо, дивись, як би в халепу не вскочив, ми ж за тебе відповідальність
несемо.
—
А хіба я
щось не так роблю?
—
Та ні,
поки усе так, та чи надовго у такому стані тебе стане
— стриманішим
треба бути, ми теж не ангели, але ж міру знаємо. Попереджаємо тебе по-товарицьки: зупинись, бо далі прірва.
Пообіцяти — пообіцяв та в руках себе не втримав.
Почали проробляти, а тут ще до міліції потрапив, підібрали непритомного просто
на вулиці. Як би вдачу не таку мав, може, вмовили б, і хлопці добрі
підібрались, та й заробіток навряд чи такий де знайдеш, але вже уродився таким,
— ні в кого нічого не попросить. Сказали: «За власним!» У той же день заяву
написав і віддав. На тому і скінчилося його життя у місті. Повернувся до матері
в село, а там відразу й узяв себе до рук, може, обставини змінилися, а може,
сам організм на власний захист став, бо більше так тривати вже не могло. Через
місяць його вже й пізнати неможливо було: чистий, охайний, обличчя набуло свого
звичайного кольору. Подивився у дзеркало: «Можна і до праці, вигляд мій тепер
нікого не злякає». Швидко і місце знайшлося непогане з добрим заробітком, а те,
що не у своєму селі, його більше влаштовувало, вдома багато хто продовжував на
нього з підозрою дивитися: чи не вихопить раптом з-під пахви шмайсера та не
засадить у когось увесь магазин.
Так він і опинився у квартирантах у батька нашої
героїні і невдовзі одружився з нею.
«Ой, і добре та недовго ми жили!» — радісно згадує
стара та відразу ж і зітхає, а потім вона у журбі заплющує очі і хитає сивою
головою. За цей час і діточок народила, і господаркою власної садиби стала, і
навіть причепурилась, бо гроші в хаті велися — заробляв Микола добре. Та в один
з днів все шкереберть пішло, знов
хтось доніс, і закрутилися жорна. Їй би поруч
з чоловіком стати,
затулити собою або хоч пригорнути у
важкі хвилини, а вона перелякалась ще більш за нього і застигла з порожніми
очима і холодним серцем.
- А як було не лякатися? — з жахом
згадує вона.
І прилюдні збори, і допити у місті, і підписи під
різними паперами, в яких вона-нічого не розуміла, але повинна була нести
відповідальність аж до ув'язнення.
— Ви розумієте усю важливість цієї справи? — питав у
неї слідчий у великій майже порожній кімнаті. — Ви повинні усвідомити, з ким
ви, на якому боці. Чоловік ваш добре прихований ворог, здатний на будь-який
страшний злочин, він маріонетка у руках західних розвідок, у будь-який день
йому може надійти наказ: вбити, підірвати, отруїти. І будьте певні, він виконає
його. А ви і діти для нього просто ширма, він не любить вас, він взагалі нікого
не любить, він тільки ховається за вашими спинами, бо йому так зручно.
Вона сиділа мовчки і не заперечувала цим страшним
словам, не відкидала паперів, а
підписувала, не знаючи їхнього змісту.
Ой, не треба було йому залицятися до неї, а їй
зв'язувати з ним свою долю. Різні вони були і несхожі. Вона, мов рослина,
поринута у власні думки і мрії, які б навіть, хоча б і хотіла, не могла
висловити, надати їм словесної форми. Вона зливалася з природним світом, була
невід'ємною частиною його, а світ людський, що оточував її, завжди здавався
ворожим і незрозумілим, вона терпіла його, бо інакше як же і жити, та ніколи не
сприймала, не вважала його своїм. Недарма гримала мати на неї, недарма
висміювали подружки-однолітки, недарма бригадири, до яких її посилали
працювати, безсило опускали руки, не знаходячи шляхів до контактів: річ у собі,
що там робиться у тій голові — невідомо, і достукатись чи докричатись
неможливо. Увесь час треба підштовхувати, нагадувати, а як залишиш її одну —
усе, замкнеться у собі, а про всі накази чи прохання забуває. А у Миколи вдача
зовсім інша, — теж мов не від світу цього, теж мрійник, але мрії його завжди
конкретні, виважені і, як до інших донесе, то й інші починають жити ними,
інженер божою волею із блискавично швидким розумом, дослідник, що примічає всі
тонкощі справи, може корегувати роботу у потрібному напрямку і вдосконалювати
її прийоми та методи. Коли б інші умови йому, то як би розквітнув його талант,
скільки б корисного і потрібного зміг він зробити, яких учених ступенів
досягти. Та ні, не судилося, простий механізатор — от і усе. Образливим,
мабуть, здавалось йому власне становище, та гордий був, нікому ніколи не
скаржився, і десь жорстокий усередині був, непримиренний, здатний, якщо треба,
йти до останнього, а м'якості вдачі не розумів і вважав слабкодухістю.
|