Прекрасно! Душа, туга, любов - і все через слово до серця. Прекрасно! З'єднайте в одне слово "відлюби". Бо "від люби", як у Вас - це нібито від якоїсь Люби. Псує весь вірш.
Хоч посміявся всмак. Але це не завадило знайти деякі, як на мене, недоречності у вірші. Комиш - це ж той самий очерет, тільки по-російськи. Ну й рима "на душі - ворушить" не дуже, чесно кажучи, схожа на риму. Слова "гайно" теж ніколи не стрічав, але це може бути щось на зразок діалекту, тому недоречністю його не вважаю, скоріш навпаки.
Таке воно, життя, що часто-густо з нашою Батьківщиною залишаються лишень лелека і наша любов. Але, може, цього якраз і досить, аби вона була міцнішою за сталь.
Слід покликаних речей - це наш слід. Слід на дорозі до "лагідних очей". І речі - вони нібито й ні до чого, бо є ми і наші душі, як "сліди покликаних речей". Філософський вірш, провокує на роздуми ліричні та й життєві загалом.
Радість і життя не належать до слів-синонімів, але я б їх такими назвав, бо неможлива радість поза життям, а життя без радості... та хіба ж то життя. Гарний життєстверджуючий вірш.
Дякую, пані Катерино. Чесно кажучи, якраз над цим віршем працював зовсім не як над піснею. І слова болючі, бо що б там не казали, і то правда, про руку Москви, але якби проти нашої України не попхалися її ж громадяни, сиріч, діти, якщо їх можна так назвати, жоден зарубіжний зайда не сунувся б на нашу територію. Як би це важко не було усвідомлювати, але сучасну біду в Україну принесли саме її мешканці, хоча й не без допомоги Росії.
Сумна, але така, як і життя, тема. Хоча, я, пані Галино, ще попрацював би трохи над віршем, бо багато в ньому суто літературних сучечнів, об які чіпляєшся поглядом і дещо втрачаєш саму філософську суть твору.
Інколи, щоправда, здається, що в декого тої душі взагалі немає, або ж він її загубив, а чи так замастив чорним, що її й не видно. "Душа старається щосили аж до глибокої могили" - це дуже образно сказано. Будує храм, будує, а в кінці оглянеться, а позаду пустка. Це коли храм будується виключно по своїм міркам, не оглядаючись ні на людське, ні на Боже. Одним словом, гарний вірш, веде у філософію, веде до думки, а це і є голос для душі, котра ще вміє чути. Дякую.
Пробачте, пані Анно, але я чомусь (навіть не заню, чому), переставив строфи вірша місцями, а він не перестав звучати, а бринить і бринить, як і у Вашій інтерпретації, тільки в дещо іншій тональності. Рідкісний, скажу Вам, випадок, коли від перестановки строф зміст не втрачає, а почасти прибавляє барв. Вже пробачте мої, можливо, не досить етичні вправи, але осмілюся Вам їх показати: "Людина походжає поміж хмар, Лишаючи у вічності самотність, В її думках якийсь важкий тягар, Про спокій, про жадану безтурботність.
Про що замислилась, йдучи крізь небеса, Повільно, наче вже не поспішає? Та про життя, яке уже згаса, А імені її ніхто не знає." Ще раз пробачте, пані Анно, за такий своєрідний плагіат.
Промовистий, образний вірш. Хоча й не без недоліків - "роки твої замолоду зжовтілі", у слові "замолоду" наголос падає дуже не туди. Я б сказав інакше - "і замолоду роки пожовтілі". Ну й фраза "не чув зов" якось не зовсім звучить. Вибачайте, пані Наталю, що зі своїм статутом пхаюся в чужий монастир, але я маю таке бачення Вашого досить гарного вірша.
Той брат, пані Тетяно, завжди величав себе старшим, а просто братом бути не бажав. А коли його посунули зі старшого, бо який він старший, просто більший та товстіший - отоді він і показав, що ніякий він не брат, а просто далекий родич, котрий потребує тільки нашого обслуговування та поклону, а в запасі має лишень пиху і ні на йоту хоч чогось схожого на любов та повагу.
Завжди треба вірити, що опинишся врешті-решт "поміж опунцій і гербер". Щоправда, волі тим собі кактус так і не здобув, бо й надалі залишився вазоном. Отак і людині - ніби "йому там добре", а оглянеться прискіпливіше - "життя минає, ніби в сні... навколо холод і пітьма". Душа людська - дивне явище, де людині, як істоті, добре, їй не завжди.