Читаєш, часом, поезію окремих авторів: сама доброта, щирість - набір усіх можливих чеснот, а, зачепивши зауваженням, бачиш зовсім іншу людину. То як узгоджується такий миттєвий різнобій душі? Миттєва слабкість? А якщо вона стає правилом? Дякую за коментар.
Цілком підтримую Тебе, а більш за все - останню фразу. Не хочу переходити на конкретику. Хай відчує той, до кого конкретно я звертаюсь. Дійсно, від допомоги комусь і від чиїхось порад, зауважень наша творчість тільки удосконалюється, при бажанні. Я не про такі поради. Радикалізму у коментарях вистачає. І прикро, що він звучить від майстрів...
Іване, все правильно. Цілком Тебе підтримую. Радий, що і Тебе це турбує. На скільки я розумію, то початковою метою цього сайту - були: пропаганда і розвиток поетичної творчості. Так завжди і було. Але з часом доброзичливість окремих авторів змінилась на пиху. Я цього не сприймаю.
І знову істина - в вині? Такі наївні, дивні люди... Ще не настали дні сумні, А на столі: бокал і блюда. Час не лікує, він стирає Нестерпну болю гостроту, Тому йдучи у путь до Раю, Ми відчуваєм чистоту... Я п'ю такОж сухе за тебе, В зіницях мрії зайнялись Від світла зірочки на небі, Щоб час сьогодні помиливсь...
За душевний витвір 5.0. Майстерно надихаєш. Хочу ще.
Вікторе, Ти, дійсно, сьогодні не в настрої. Це на Тебе не схоже. Автор у пошуках, як і ми всі. Я бачу в ньому потенціал. Питання, звичайно, у бажанні його розвивати. Однак, переконаний, що при нашій реальній підтримці, у нього все вийде. Хоч смайлика доброго мені відправ...
Повір, що той, хто дійсно щиро творить від душі, ніколи не зпаплюжить душевних рядків іншого. Я радію, що стільки людей можуть поділитись зі мною своїм талантом, навчити мене писати і, пишучи, знову і знову відроджувати у мому серці призабуті почуття, відчуття, через слово змушувати осягати нове. Це не пафосні висоти. Це суть написання поетичних рядків, якщо Ти тільки не твориш заради власного задоволення свого "Я" чи надмірних амбіцій. Є й такі. Однак, в Тобі я цього не відчуваю. То ж до роботи. Наснаги Тобі і нових натхненних досягнень.
Зірка на небі, а свічка в руках, Зірка, мов мрія, а свічка, мов птах, Тіні від світла і образ зорі, Свічка розквітла, відбилась у млі, Місяць прилинув і зірку зігрів, Вогник загинув, у попіл згорів, Холод і світло, свічка й зоря, Вічна палітра: ніч, тиша і я.
5.0. за Твою душу. Ноти самотності жени геть! І задумайся, будь ласка, над другим рядком...
Захоплений Твоїм Твором! Дійсно - на Мабуть, далеко не треба ходити, адже, попри те, що люди нарахували собі двадцятку століть, ми багато в чому так і залишились кам'яними... Радий, що сюжетна лінія дещо перегукується з моїм віршем "Австралопітеки": Кам'яні міста, Скам'янілі люди, Серце, мов кіста, Паморочить груди. Утікає час, Під биття підборів, Все суцільний фарс, Крім ікон соборів. Неупинний дзвін КопійОк і центів, Поміж голих стін Позик і процентів. Перехід у Рай, Де все є і тепло, А, насправді, май Кожен свОє пекло. Ніби скрізь прогрес, Бази, банки, теки, А в душі – лік без, - Австралопітеки.
Радий Тебе знову читати, але, будь ласка, не будь таким радикальним. Якщо Ти розмістив свій твір на цьому чи іншому сайті, Ти ж не писав його для самого себе, чи не так? Не коректно заперечувати творчість іншихавторів, якщо хтось Твою нещодавно не сприйняв. У цьому Ти повністю не правий - говорю про це з цілковитою відповідальністю! Мені до вподоби Твій стиль і зміст цього вірша-пісні. Але Ти наперед відштовхнув своєю допискою частину своїх читачів. Спробуй перекласти слова на ноти у відеовірші, може, сприйняття зміниться...
Ніколи ні перед ким не плазував. Даремних похвал не роздавав і не роздаватиму. Якщо я не сприйняв сюжетної лінії, то, мабуть, слід мені її певним чином роз'яснити... Не мав жодного наміру ображати, а у відповідь чую "закрий рота", бо Вам здалось, що я можу, з дива, заздрити. Ви про що? У чому необ'єктивність? Nicht ferstein. Стиште амбіції.
Жарти теж є не лишнім навчитись розуміти і сприймати. Я уже писав одному автору на сайті, бачу повторитись буде не лишнім: Коли не хочеш коментарів, порад і зауважень, - роби примітку: не коментувати, вірш для себе...
Була то дівка чи, таки, примара? Я не допетрав, вибачай, сповна: То усміхалась націлована, як фара, А то дивився чи не йде вона...
Дійсно, вибач, але для мене видається дещо складною сюжетна лінія, в той час, як до форми зауважень майже нема. Я усвідомлюю, що вірш, ніби, про осінь, але чому тоді Ти спочатку говориш про неї, як уже зустрінуту Тобою, а у самому кінці знову її шукаєш і говориш про вірність. Поясни, будь ласка.