Ніч пробила час для дива, Для містерій і для злетів. Суть жіноча є зрадлива? - Вічна тема для Поетів... Погляд жінки чарів повен, Проникає в саму душу, А жіноче ніжне слово Навіть камінь з місця зрушить! Квітне місяць срібно-срібно, Манить душу в небо-висі. Якщо ти до злетів здібний - В сяйві Жінки розчинися!
Дзвонить жінка чоловіку, аж ридає в трубку: - Кидай все, роботу, справи. Їдь додому, Любку. Милий, швидко мчи сюди! В мене нервів мало! Зранку бігла, сильно впала й щось собі зламала. Той машину гнав, як міг. Мчав хутчіш до Тані, Ліз по сходах аж зіпрів - поверх бо останній. Вбіг до хати і закляк у німім питанні - Таня з кимось по мобілці "плеще" на дивані. Він до неї: - Що зламала? Ребра, руку, ногу? Навіть скорше за "швидку" був на допомогу. Та чомусь від здивування аж відкрила рота, "Вперлась" оком, як баран на нові ворота. - Знаєш, нерви вже пройшли, марно шум здіймала. Ти прикинь - в новеньких туфлях я каблук зламала.
Я трохи вирівняла ритм і розмір, тепер бездоганно. Дуже повеселила Ваша історія!
Задум хороший, та й тема дуже серйозна, лиш слід над нею ще попрацювати, аби вирівняти ритм і розмір, трішки задовго, як на мене, тому губиться гострота сприйняття, але як на дебют на цьому сайті - заслуговує на увагу. Тому вітаю, Сандро, з приходом на наш сайт, нехай Тобі тут буде цікаво, пізнавально і затишно!
Цікаві роздуми, Сандро, правдиві, лиш біль - чоловічого роду, тоді він неминучий . А ось хто тут режисер - ще треба подумати... В мене є роздуми на цю тему, можу поділитися...
Незнані людям задуми Творця І неосяжність світу незбагнена. Ми є усі акторами на сцені Театру, що ім'я йому - "Життя".
В нім режисер сплітає у вінок Непоєднане – віру та зневіру, Буття яскраве – існування сіре, Бездумність і шалений вир думок.
Сліпучий промінь тне небес блакить, На світло дня лягає темінь ночі І чорним круком дивиться нам в очі, Тамуючи за снами ненасить.
Гірський струмок, напившись досхочу, Зринає враз стосильно й стоголосо І розриває плоть землі в покоси, Задобрюючи бога від дощу.
І холод зим роз’ятрює вогонь Гарячих душ, залюблених у волю, В театрі цьому біль зціляють болем, А самоту – теплом своїх долонь.
Там у безсилих зроджується сила, Що вісь земну спроможна відхилить, Тамують за любов'ю ненасить Усі, хто прагне лету і окрилень...
Незнані досі задуми Творця, Що є в театрі цьому режисером. Приходьте - там завжди відкриті двері, Театр чекає нового гравця!
Не той самотній, хто один в пустелі Чи по морях без весел сам пливе, Хто мусить говорити тільки в стелю Чи з вуст печать мовчання не зірве. А той, хто серця голосу не чує, У кого мов душа глухо-німа, Чиє нутро пекельний сум лінчує І радості ні з чого вже нема, Хто назавжди утратив віру в диво, Якому звуків Всесвіту не чуть, Якого обминають щастя зливи, А замість мрій - суцільна каламуть... Самі собі стаємо часто катом, Любові забуваючи слова. Не варто є самотності плекати В душі, яка хоч трішки ще жива!
Не знаю, чомусь після прочитаного мені згадалося моє давнє...
Ми в цім житті спиваєм стільки зрад, У нас, крім крил, нічого за плечима, Зневіра в себе - річ є безпричинна, Бо на душі лишає знак тавра. Життя ламає щогли і корму, Зворотній відлік вкотре починаєм, Жалі минулі листям опадають, Крім нас, кому потрібні ще, кому?... Чекай мене, прийду у твої у сни Теплом весни, чого б мені не стало! Нас мало, Друг, нас дуже-дуже мало Безумно-осяйних... Мандруємо крізь терня і туман На цих дорогах, сповнених облуди, Невисловлене слово тисне груди, Лиш янгол ніжно крильми обійма Бентежну душу, в сотий раз розп'яту, Котру не налякає навіть смерть... У світ бездушшя вічну круговерть Душа моя не мусить повертати!
Це вчора відписала своїй дуже близькій подрузі поетці-барду, так якось полинуло з серця надривно... Але на такі слова "грандіозно" навіть не сподівалася. Приємно, пані Валентино, що Вам лягло на душу. Коли пишеш про справжні, а не вигадані почуття - воно завжди чіпляє... Дякую Вам безмежно за Ваше тепло!
Дасиш почитати? А то я, як окрім про себе, більше нічого про цю породу не знаю... Дякую, Іванку, за такі гарні слова, буду намагатися такою бути на всі сто!