На пристань набігає сапфірно – синє море, Незнане і велике, як Всесвіт, без вини… Життя моє сплелося в одне суцільне горе, Що тягнеться туманом за мною з давнини.
У дні тяжкого смутку - білугою завила Я тут, на цьому місці, на ріднім бережку… Востаннє цілувала й до серденька тулила Свою жіночу долю… і радість заміжню.
Час вилікував рани і блиснула надія, Про внуків, що чекала душа уже давно… Знов пристань ця зіграла німого лиходія, Як сину я стелила під ноги полотно.
Де скачуть дивні коні життя людської долі? Хто здатен розгадати пречудний їх маршрут? Підводник – син ніколи вже не побачить волі, Не вибратись до світу з морських холодних пут.
Гойдає вітер хвилю вечірньої заграви, На палубах безлюдних сховався десь мій сум… На пристань повернути шукаю я підстави, Щоб тихо сполоснути у морі в’язку дум.
Майже кожної жінки доля оповита смутком і радістью:"Час виліковає рани і блискає надія..."і знову ВОНА -МАТИ,ДРУЖИНА,СЕСТРА,дбає про своїх близьких приймаючи удари долі на себе.Гарний вірш !
Сумна і болюча Ваша сповідь, пані Катерино.Таке воно життя:- одному все дається. на радість; а у другого забирається все найдорожче, на горе.Приєднуюсь до всіх попередніх коментарів.Не можу сказати,що вірш чудовий, він гіркий як і саме життя.Творіть ,виливайте свою душу у твори,від цього буде всім тепліше вцьому світі.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
